Герой і антигерой Дніпра

Бути українцем Іван Сокульський вважав елементарною умовою свого існування як особистості. Він не був політиком, не ходив на мітинги, не влаштовував акцій протесту – він був поетом, котрий будь-що прагнув не зрадити Батьківщини. За це він близько 13 років відсидів у таборах – і у такий спосіб виборював право України на незалежність. Його ім’я тепер носить колишня вулиця Стаханівців у Амур-Нижньодніпровському районі Дніпра.

Герой і антигерой Дніпра. Новости Днепра

Усвідомлення себе

Я владар каменю,

Ось тут мої Пороги.

Мій степ стоїть!

Так починається один вірш Івана Сокульського. Дніпро, Погори і Степ він вважав трьома стовпами свого життя.

Іван Григорович народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярський Синельниківського району на Дніпропетровщині, неподалік затопленого Ненаситецького порога. Зростав без батька – той не повернувся з війни. На все життя Іван запам’ятав, як голодного 47-го року мати посилала його разом з іншими дітьми збирати загублені колоски пшениці, а «об’єздчик», що стеріг колгоспне майно, ганяв їх верхи на коні.

У 13 Іван почав писати вірші, у 22 вступив на українське відділення філфаку Львівського університету. Атмосфера колишньої культурної столиці України, її національний рух справили на хлопця неабияке враження – там він усвідомив себе українцем, почав говорити і писати рідною мовою, «в повній мірі відчув свою приналежність до покоління шістдесятників». «Це надихало, перевертало всі твої дотеперішні совєтизовані уявлення та погляди – як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента», — писав Іван Григорович у короткій автобіографії.

Утім, як би не подобався Сокульському Львів, його тягнуло у рідні степи – і з третього курсу він перевівся до Дніпропетровського університету. Проте навчання тривало недовго – 5 травня 1966-го «за написання націоналістичних віршів» молодого поета виключили з комсомолу й вишу. Він подався працювати: був пожежником, бібліотекарем, журналістом, річковим матросом.

Герой і антигерой Дніпра. Новости Днепра

Був винен, бо хотів мати право

1968 року, коли почалися гоніння на роман Олеся Гончара «Собор», Сокульський разом з іншими авторами пише «Лист творчої молоді Дніпропетровська» — це був протест проти цькування Гончара, переслідування української інтелігенції, пришвидшеної русифікації України. Влітку наступного року Сокульського заарештували й у січні 70-го засудили до чотирьох із половиною років таборів суворого режиму. Покарання він відбував у Мордовії, Володимирському централі, в таборах Пермської області.

За рік після звільнення 34-річний Іван одружився, згодом народилася донька Марієчка, сам факт існування котрої, як писав поет, змушував його знову й знову звертати увагу на проблеми національного життя українця: він волів, аби його дитина ходила до українських дитсадка, школи й вишу, а таких у місті не було.

Аби боротися за свої права, декларовані, між іншим, радянською конституцією, Сокульський вступив до Гельсінкської правозахисної групи, за що у квітні 80-го його заарештували вдруге, визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили до десяти років позбавлення волі та п’яти років заслання. Покарання відбував у татарстанській в’язниці і у пермському концтаборі. Побратими Сокульського стверджують, що ніхто з політв’язнів не провів стільки часу в карцерах, як Іван, – наглядачів дратувала його спокійна, вільна й горда постава.

Звільнили Івана Григоровича у серпні 88-го. А чотири роки по тому, не доживши три тижні до свого 52-го дня народження, поет пішов з життя. Лише по смерті Сокульського вийшли збірки його поезій.

Герой і антигерой Дніпра. Новости Днепра

А чи був трудовий подвиг?

О 6-й ранку 31 серпня 1935 року партійний комітет шахти «Центральна—Ірміно» (Кадіївка Луганської області) зібрався на екстрене засідання й склав протокол про те, що цієї ночі забійник Олексій Стаханов «установил выдающийся рекорд, добыв за 5 часов 45 минут 102 тонны угля при норме 7 тонн». Партком ухвалив постанову про те, аби надати Стаханову премію у розмірі місячної зарплати, два довічних місця в клубі на всі заходи, сімейну путівку на курорт, нову квартиру з меблями і телефоном та влаштувати в ній вечірку зі знаними людьми шахти і Донбасу.

За кілька днів Стаханов перевищив власний рекорд, видобувши за зміну 175 тон, а ще за кілька днів 227 тон.

Влада оголосила про розгорнення виробничих змагань, прагнучи масового руху передовиків. Газети писали про нових героїв-рекордсменів. І ніколи не згадували про те, що ті встановлювали свої рекорди не самотужки, а з бригадами. Не писали й про те, що інколи заради трудових подвигів робітники порушували правила техніки безпеки й наукові рекомендації. Приміром, зачинатель руху за швидкісне сталеваріння М. Мазай скоротив тривалість однієї плавки у півтора разу, що скоротило життя мартенівської печі вдвічі.

Гонитва за рекордами призводила до швидкого зношення обладнання, перенапруження людських сил, порушення нормального ритму виробничого процесу і зрештою дуже швидко, за півтора року, закінчилася спадом виробництва і провалом стаханівського руху.

Витівки стаханова

30 серпня 1936 року за завданням газети «Правда» молодий письменник Олександр Авдєєнко разом із дружиною приїхав на святкування річниці світового рекорду видобутку вугілля і познайомився зі Стахановим, на той час найзнаменитішою людиною країни. З перших хвилин спілкування з героєм Авдєєнко зрозумів, що той не витримав випробування славою. «Человек слаб и потому в житейском плане оказывается ниже своего подвига… Куражится. От семьи отбился. Любовь закрутил с девчонкой-десятиклассницей. Волосы зачем-то перекрасил», — підтвердив його відчуття секретар обкому.

Проте у главі нового роману, яку письменник написав відразу після урочистостей, він обійшов людські якості Стаханова. «А как же его недостатки? – почув від дружини. – Работать Стаханов хорошо научился, а жить… жить по-человечески еще не умеет, хотя для этого у него есть все условия. Больше, чем у других».

За кілька місяців вони зустрілися у Києві на Всеукраїнському з’їзді Рад. Стаханов приїхав із новою дружиною (старій не подобалося його гультяйство і зради). «Потребовал от мандатной комиссии сделать новую жену делегатом съезда. Мандатная комиссия поежилась, посовещалась, проконсультировалась и в конце концов уступила энергичному напору. В виде исключения… Новоиспеченная жена получила мандат с совещательным голосом. Знатная личность возмутилась, потребовала мандат с решающим голосом. Вежливо, терпеливо объясняли, что… Не захотел слушать. Если не выдадите!..

Выдали! А что оставалось делать мандатной комиссии? Не могла же она позволить, чтобы Всеукраинский съезд остался без главного лица – родоначальника стахановского движения. Если бы такой ляпсус, упаси боже, допустили, могли бы и без голов остаться.

…Многому я научился на примере Стаханова. Понял, что уверенность в непогрешимости, сознание своей исключительности очень и очень опасны для любого человека, пусть даже сверхзаслуженного».

 

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: