Фундатор модерного театру: незнана історія рідного Дніпра

Лесь Курбас — непересічна особистість в історії українського театру ХХ століття, актор, режисер, драматург, теоретик театру, публіцист і перекладач. Його ім’я віднедавна носить одна з дніпровських вулиць. Він був засновником нового вітчизняного театру, який фахівці ставлять на один рівень з провідними театрами світу 1920—30-х років. Проте розкрити свій талант повною мірою Курбасу не судилося – він був одним із 1111 «контрреволюціонерів», розстріляних наприкінці жовтня – на початку листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії.

КОЧОВЕ ДИТИНСТВО

Олександр-Зенон Курбас народив­ся 25 лютого 1887 року в Самборі, що тоді перебував у складі Королівства Галичини і Володимирії Австро-Угор­ської імперії. Сюди на гастролі приїхав театр «Руська бесіда», у трупі якого було молоде подружжя Стефана та Ванди Курбасів, що виступали під прізвищем Яновичі. Син священика Пилипа Курбаса й донька службовця Адольфа Тейхмана стали «комеді­антами» всупереч волі батьків, котрі довго не могли їм вибачити цього вчинку.

Через два дні після народження хлопчика театр дав останню виставу в Самборі й рушив далі. У постійних мандрах і минуло раннє дитинство Леся. Коли йому було вже сім, дід Пилип погодився залишити онука на виховання, і п’ять наступних років він провів у селі Старий Скалат (сучасна Тернопільщина).

Після іспитів екстерном за початко­ву школу і два класи гімназії у 13 ро­ків Курбас став учнем Тернопільської української гімназії.

КНИГИ — НАЙКРАЩІ ДРУЗІ

З-поміж однокласників Леся, за спогадами його товариша Томи Водя­ного, вирізняла любов до книги: «Лесь належав до найбільш начитаних учнів у цілій школі… Вчителі не раз нагаду­вали йому, щоб менше читав і біль­ше вчився. Лесь на те мовчав і читав далі». Читав українською, російською, польською, німецькою; щоб читати Шекспіра в оригіналі, у шостому класі почав учити англійську, а у восьмому, щоб читати Ібсена, — норвезьку.

А ще добре грав на фортепіано, малював, співав і декламував, брав участь у шкільних концертах. Хоча Курбас не грав у театральних гуртках, проте кожному, хто його бачив, відра­зу впадав у вічі його великий актор­ський талант, згадував Водяний, і всі говорили, що «Лесеві місце тільки в театрі».

Проте його мама панічно боялася, що старший син піде батьківським шляхом – кине навчання заради сце­ни, тинятиметься світом усе життя і зрештою, як батько, стане невротиком і алкоголіком. Тому вона взяла з Леся обіцянку до закінчення гімназії не гра­ти в аматорських театрах і нічого не ставити. Вона сподівалася, що, всту­пивши до університету, він і сам уже не захоче сценічного життя. Однак сталося інакше.

ІТИ ЗА МРІЄЮ

1907 року Курбас вступив на гер­маністику й славістику Віденського університету, але за рік через смерть батька Лесеві довелося покинути єв­ропейську столицю театрально-му­зичного мистецтва з її театрами і пере­вестися до Львівського університету. Пізніше він відновився у виші Відня і паралельно, потайки від матері, всту­пив до драматичної школи при Віден­ській консерваторії.

Після закінчення університету Курбас уже не бачив перешкод для здійснення мрії. Кілька років роботи у гуцульському театрі Гната Хоткеви­ча й театрі «Руська бесіда» дозволили йому сформулювати власне бачення. Тож у жовтні 1915 року в Тернополі він заснував перший стаціонарний український театр «Тернопільські теа­тральні вечори», де ставив сучасні п’є­си Лесі Українки, Володимира Винни­ченка, Олександра Олеся, російських та західноєвропейських драматургів. Наступного року Курбас переїхав до Києва на запрошення Миколи Садов­ського.

РЕЖИСЕР-НОВАТОР

Лесь мріяв працювати з цим кори­феєм українського театру, але швидко усвідомив, що вони прагнуть різного. Він почав відвідувати київську драма­тичну школу ім. Лисенка, і 24 вересня 1917 року разом з іншими її учнями оголосив про відкриття Молодого театру, який хотів відрізнятися від академічних, «присипаних затхлим, смердючим цукром сентиментально­сті».

У травні 1919 року Курбас став го­ловним режисером Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (який згодом оселився у Дніпропетровську), але за два роки вийшов з нього і створив Київський драматичний театр.

1922 року він заснував мистецьке об’єднання «Березіль», яке стало сим­волом авангарду на українській сцені. Курбас не приймав реалістичного теа­тру (і тим паче соцреалістичного) і шу­кав нові сценічні засоби: символічні, конструктивістські, експресіоністичні; доповнював сценічні дійства кіно, фо­тографією, музикою; увів до обов’яз­кових акторських вправ акробатику й спорт, бо вважав, що не тільки голос актора, а все його тіло має бути вираз­ником задуму.

У жовтні 1933 року Леся Курбаса усунули від керівництва театром, а наприкінці грудня заарештували за «український націоналізм». У квітні 34-го режисера етапували до табо­ру Біломорсько-Балтійського каналу, 36-го перевели у табір суворішого режиму на Вянь-губі й зрештою на Соловки. Навіть у таборах він не по­лишав театру: гуртував митців, котрих там було вдосталь, і ставив п’єси.

3 листопада 1937 року Леся Кур­баса розстріляли. Його дружина Ва­ лентина Чистякова лише 1961 року дізналася про те, що чоловіка немає серед живих, – їй надіслали фальши­ве свідоцтво про його смерть 15 ли­стопада 1942 року від крововиливу в мозок. Правда про загибель режисе­ра відкрилася тільки у липні 1997-го, коли були знайдені «розстрільні спис­ки» й місце страт.