У Дніпрі автостопер на візку поділився своєю історією

У Дніпрі автостопер на візку поділився своєю історією. Новости Днепра.

Дмитро Щебетюк, паралімпієць і мандрівник, дивує всю країну. Він всерйоз узявся за проблему доступності інфраструктури у різних містах, веде рубрику про інклюзивність у програмі Майкла Щура та власний проект «Доступно.UA», де на собі випробовує найскладніші перепони для людей з обмеженими можливостями. Але найбільше він вразив тоді, коли вирушив у мандри автостопом – спосіб пересування, на який не кожен наважиться. Нещодавно Дмитро поділився враженнями та висновками з подорожей Україною та Білоруссю.

У червні минулого року хлопець домовився зустрітися з подругою у рідному Кам’янці-Подільському. Мах­нувши рукою на «Інтерсіті», вирішив їхати з Києва автостопом. Такий дос­від надихнув його на подальшу подо­рож. Попереду майоріли нові незвіда­ні міста, а далі – кордон, через який до Бреста рукою подати… Так Дмитро за 19 днів подолав 2714 кілометрів, відвідав 17 міст України та Білорусі і замкнув коло у Києві. На візку і май­же весь час подорожуючи без ком­паньйона. Але головне — не цифри, а люди. Люди, з якими стопер познайо­мився по дорозі. Люди, які допомага­ли йому подолати цей шлях.

Отож і розповідь Дмитра була біль­ше про людей. Послухайте і ви.

— Я зрозумів, що у складних ситуаціях варто довіритися світові. І нехай буде як буде. Якщо людина захоче вас під­везти, вона зупиниться за будь-яких обставин. Те ж саме стосується і спіл­кування. Якщо людина захоче з вами заговорити, вона заговорить. І не треба нічого видумувати, ніяких секретів піка­пу і всілякого такого. Одного разу я їхав у ліфті з дівчиною, яка мене дуже заці­кавила. Подумав, що було б класно ви­пити з нею чаю. І у мене був лише один поверх на роздуми – зовсім мало часу, щоб згадувати всі ці поради від май­стрів пікапу. Врешті-решт я просто за­пропонував: «А давайте вип’ємо чаю». Виявилося, що вона дуже поспішає, але все одно ми вийшли на її поверсі, п’ять хвилин поговорили, обмінялися кон­тактами і тепер спілкуємося.

— Ще в Україні у мене для мами була легенда, що я стоплю не сам, а з подругою, аби вона не так хвилювала­ся. Мовляв, на фото у Фейсбуці я сам, бо подруга ховається, щоб зберігався сенс перевірки можливостей людини на візку. Коли поїхав у Білорусь, узага­лі не міг писати про це у Фейсбуці, теж щоб не лякати маму.

— Дорогою на Кам’янець сто­пив кілька годин. Нарешті зупинився позашляховик. Водій – дідусь, поруч – ба­буся, на задньому сидінні дочка і три онучки. Багажник вщент забитий ре­чами. Мене взяли, пересадили ба­бусю на заднє сидіння. Речі якось роз­клали і помістили мій візок. І це був той момент, коли радієш, але не дуже. Радієш, бо тебе нарешті підібрали, але в той же час люди через тебе стражда­ють на задньому сидінні.

— Хотин – досить європейське місто, там багато людей на візках. До фортеці можна прямо на машині під’їхати, і це дуже зручно.

У Дніпрі автостопер на візку поділився своєю історією. Новости Днепра.

— Багато разів мене намагали­ся вмовити сісти в автобус. Казали, що тут траса пуста, тут ніхто не зупиняється, і взагалі навіщо мучитися, якщо авто­бус точно довезе. Одного разу трапи­лися дуже добрі люди – хвилювалися за мене, намагалися посадити на ав­тобус. Коли у мене закінчилися від­мазки, я сказав, що не маю грошей. То вони мені п’ятдесят гривень на авто­бус дали.

— З Чернівців на Луцьк теж стопив дуже довго, і коли мене нарешті погодилися підвезти, я зрозумів, що до ночі встигаю лише до Тернополя і не маю де там заночувати. Я написав про це у Фейсбуці, і за п’ятдесят три хви­лини знайшлася людина, яка погоди­лася мене прийняти.

Дмитро Щебетюк – чемпіон України з плавання. Також входить до резерву паралімпійської збірної зі стрільби з лука. Плаванням почав займатися після травми спини, яку отримав 2011 року. Зараз йому 28 років.

Після Тернополя хотів про­довжити шлях до Луцька. Хлопець із дівчиною зупи­нилися, але їм було зовсім у інший бік. Їхнє авто проїхало мимо, але за кількасот метрів зупинилося. Через деякий час повертаються, ка­жуть: «Ну що, поїхали?» Виявилося, що вони порадилися, згадали, що у них у Луцьку є товариш, якого давно не бачили. Вирішили мене підвезти, а заразом і його провідати. Отак за­ради мене люди змінили свої плани. Дорогою я розповів, що ніколи не був у Дубні. Так ці двоє сказали, що теж ні­коли там не були – і ми ще й у Дубно заїхали.

— Зупинився у санаторії «Лі­сова пісня» за 10 кілометрів від озера Світязь. Подумав, як це я буду так близько і не побуваю там? З’їздив, поплавав у озері. Хлопці, що там відпочивали, допомогли мені залізти і вилізти. Пла­вав недовго, аби не затримувати тих хлопців.

— У санаторії вперше в житті стукав у двері до незнайо­мого чоловіка, аби попро­сити про ночівлю. Почав свою історію про те, що я подоро­жую автостопом на візку і що мені ніде заночувати… Не дослухавши, він одразу сказав «О’кей». Невідо­мо, хто більше був спантеличений – він чи я.

У їдальні я почав ту ж іс­торію, і мені принесли аж дві порції супу, не взявши за це ні копійки. А коли я, стидаючись, сказав, що хотів би тут ще й поснідати, вони радо погоди­лись. Наступного ранку працівники їдальні знову замовили для мене дві порції.

— Я не звик зупинятися, як тільки відчую втому. Є якісь точки, до яких треба діста­тися попри все. Але одного разу мені стало реально погано, руки трусилися від голоду й втоми. Зрозу­мів, що до точки привалу не доїду. А тоді згадав, що подруга у Чернівцях подарувала пакетик із м’ятними цу­керками. Знайшов їх у рюкзаку, поїв трохи – і полегшало.

— У Білорусі дуже класна інфраструктура: скрізь є пониження, людині на віз­ку зручно пересуватися. Але заклади у них, як і в нас, недо­ступні.

— Стопив до кордону з Украї­ною. Зупинився п’яний во­дій на BMW, вислухав мене, розхвилювався, казав, що дуже хоче мені допомогти, але поспі­шає до баб у баню.

— Один водій усі двадцять хвилин їхав і дивувався: «Ти що, автостопом їдеш?» – «Так». – «Ну ти даєш!» — і плескав себе по коліну. «І що, на ко­лясці?» – «Так». – «Ну ти даєш!» І лю­дина така радісна поруч зі мною їде, що я побачив, як легко дарувати лю­дям радість!

…Спитаєте, чому записки? Бо за півтори години зустрічі зі Щебетюком я ніби сама проїхала його шляхом. І майже всю зустріч строчила у телефо­ні, намагаючись не загубити жодної історії про людей і людяність.

Дмитро Щебетюк – чемпіон України з плавання. Також входить до резерву паралімпійської збірної зі стрільби з лука. Плаванням почав займатися після травми спини, яку отримав 2011 року. Зараз йому 28 років.

Поделиться:

Читайте также: