Сію, сію, посіваю….

Сію, сію, посіваю....Новости ДнепраСію, сію, посіваю....Новости Днепра

  • Які гарні в тебе посівалочки! Хто тебе такому навчив? – захоплювались сусіди.
  • Дідо! – казав малий Василь і посміхався беззубим ротом.

І в його дитячу торбу для гостинців сипались пампухи, горіхи і дрібні гроші.

………………………………………………………………………………………….

  • Кто пойдьот посівать – вигонім із школи! Так і знайте! Партія не привєтсвуєт отето всьо! – гарчав кожне слово новий директор школи хлопцям, яких зібрали усіх в одному класі для політінформації.
  • І до хрещених не можна? – несміливо спитав хтось із крайньої парти.
  • До кавоооо??? Может ти єщо і крєст носіш?? – гаркнув як чорт, що наче аж іскри з очей посипались….

Хлопці йшли до своїх класів і боялись обізватись один до одного навіть….. І лише дорогою додому Степан спитав у Василя:

  • Як це не посівати?
  • Цить! Бо оно позаду парторга син йде.
  • Не розумію, що в тому поганого, всі наші діди так робили, — шепотів хлопець.
  • Давай підемо вночі, коли ще зовсім темно. До хрещених та до баби з дідом та й усе, шоб бува не розказав хто, — так само пошепки відповів Василь.
  • То чекай, я буду в тебе опівночі.
  • Добре, але ж гляди, нікому ніде ні слова! Бо й справді виженуть.
  • Та ці можуть…он дівчат малих викликали до директора після Різдва.
  • За шоооо??
  • За те, шо Вечерю понесли хрещеним. Отих малих, шо їм по 9 чи 10 років…били навіть там у кабінеті….сусідка Марфа казала мамі моїй, її донька теж там була.
  • Степане, шо ж воно за часи? – аж повітря забракло юному Василеві.
  • Не ясно…смута якась…. Так, опівночі я в тебе, друже, — намагався підбадьорити друга Стьопка.

Потисли руки і Степан повернув у свою вуличку….

…………………………………………………………………………………………………………..

  • Васильку, кума просила, шоб ти посівати прийшов.
  • Та піду ж, звісно! Як без цього! Партквитка того чортячого вже здав! Хай би вони його зділи!
  • Кума теж свій здала.
  • Ну й добре! Добре, шо здихалась того ярма!
  • Цікаво, чи побіжать цього року діти посівати? – заміряно подивилась у вікно Ліна.
  • Та мо’ і побіжать…якшо хто навчив їх! Бо багато ж хто відцурався і роду свого, а які вже там традиції…..від батьків відмовились, аби вислужитись партії….тьху!
  • Ну ти от нашх навчиш же!
  • Кого наших?
  • Та діточок же!
  • Ліно! Моя красуне! Правда? – сховав дружину в обійми.
  • Правда, Васильку, — знітилась жінка і заміялась.
  • Дочекалися, — ледь чутно вимовив Василь і йому забракло повітря, як колись у юності….

……………………………………………………………………………………………………………………

 

  • Куд-рен-ко! – чітко розрубав Василеве прізвище німецький жандарм.
  • Я. Шо, на вихід?

Той махнув рукою, мовляв «на вихід давай».

Біля участково (чи як там вони у німців звуться) Василя чекали ще троє чоловіків: сусід Олександр, якийсь чиновник з громади і адвокат.

  • Тебе відпускають, — зрадів сусід.
  • Да, ви свободни. Но єсть отно условіє, — чогось посміхнувся представник громади.
  • Яке? Відправите назад в Україну терміново? – засмутився Василь.
  • Нєт! Ви моглі би рассказать об етой традіції дєтям в школє нашей? Пєсєн своїх вот етіх спєть? Моя жена там культуру прєподайот, она очєнь заінтєрєсовалась.
  • Я? В школі? – оторопів Василь.
  • Да, да! Єслі вас нє затрудніт.
  • Та можу, звісно. Коли? Чи прямо зараз?

……………………………………………………..

  • І шо, тебе прямо у тюрму?
  • Ну так! У відділок! Ті люди, до яких я пішов, нічого не розуміли. Знати не знали про таке, думали, шо я шахрай чи самашедчий який! – засміявся Василь і всі за столом разом з ним.
  • А чого ти вирішив до них йти?
  • Ну як чого, бо в нас найперше йдуть до сусідів! От не було вдома ж наших, я думаю – попосіваю сусідам, а повернуться ж наші – якраз я попосіваю і їм! Я ж пшениці з України віз!
  • А на кордоні не спитали за неї? Дозволили?
  • Та спитали – чи насіння на посів чи шо то? А я кажу – традиція! Посівать, пісні! Ну вони – окей, окей!
  • Ой не можу! У дитинстві з школи не вигнали навіть коли ми з тобою вночі пробирались до баби моєї поза парканами, а тут поїхав на тиждень у гості в Німецію і на тобі! У відділок втрапив! – аж розривало від сміху кума Степана.
  • Так отож! Я ж їм пісень ловких та пшеницею, а вони мені «найн! Найн!» Ну я ж хто зна шо вони кажуть ? думаю – радіють….а воно за хвилину і поліцейська машина.
  • А шо ж у школі там? Навчив їх?
  • Та виявилось, шо та вчителька культури – з наших! Виїхала туди давно-давненно юною ще. Ото і лишилась, і заміж вийшла там. А родом з Житомирщини, я навіть взяв пакета її родичам, відправив тут з автобусом. І добре, шо на іншому боці сусід той Олександр трапився, його Алехандро звуть тамтешні, а він має наше коріння. Батьки вивезли його туди ще маленьким, але мову розуміє і все таке.
  • Ну це нарошно не придумаєш! Я не можу з тебе, тату! – все сміявся старший Давид.
  • Так, а я оце ще найшов у старому зошиті пісню, шо мені колись мій прадід співав, давайте вивчимо на наступний рік! – дістав пожовклий зошит без обгортки Василь.
  • А ну, наспівай трохи. Я підберу на гармошці! – розтягнув міхи Степан.

 

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: