Skip to content

Ангели чудяться…

Тетяна Петрівна

Тетяна Петрівна

— Я весела дівчинка, на дудочку граю, Ісуса вітаю! Нехай вашу хату недоля минає, а щастя приходить – Христос ся рождає! – співала я на всю кімнату і одягала дежину за одежиною. Не люблю мерзнути, тому – вдягаюсь змалку, як капустина.

— А ще яку цього року вчила ти? Доня, рукавички не забудь тільки! Бо мороз дебелий береться.

—  Тут ангели чудяться, рожденого бояться, а віл стоїть трясеться, осел смутно пасетьсяаааа.

— О! Це гарна, обов,язково її цьоці Олі співайте.

— Ну ще спеціально для Хрещених же вивчила, там їм особлива пісенька. Ми зараз із Сашком до кумів, а на зворотному шляху – заберем Лєнку і гайнем до Ніни Петрівни аж.

—  А Сашко, хоч шо вивчив? Не ходити ж йому ото мовчки за тобою!

— Я написала слова і йому і Лєнці. Мали вивчить же! Ну хоч підспівувать будуть, будемо, як тріо Мареничів – як затягнемо ловко на всю хату комусь, — і так мені ото малій смішно. Де ми утрьох з тими співами, і де Мареничі з своїми голосами.

У Хресних завжди ми затримувались довше за інших. Та воно і ясно – поки мене там мама Хресна пообніма, поки Хрещений зі мною погостює, а ще ж возьме баян та почне мені підігравати, поки я йому співаю. То воно ото поки вийдеш з їхньої вулиці, а вже і смеркати зібралось. Треба поспішити, бо тітка Ніна Петрівна живе аж ген у іншому кінці села. Добрих зо три кілометри до неї треба чесати. Але нас  то хіба могло налякати?

Якби у Свят Вечір причепити до вечірника тоді крокомір, то він міг би і завернутись. Крокомір, в сенсі. Бо активні вечірники набігували стіко, шо гай-гаааай! Ото аж з-під лісу та в центр, а звідти через місток та у другий бік села, а там навпрошки і вже комплекс, і вниииииз. А там вже хочеш у той бік, хочеш – у інший. З хати до хати спішать головну Новину роздати!

А ще, ми зовсім не боялись ходити навіть малими тому, що це такий вечір особливий….коли кожна хата відчинена, кожна хвіртка загукує – забігайте до нас, господиня напекла пампухів, скрип-скрип…І сніг сяє під світлом ліхтарів, і мороз не дуже припіка, і зграї таких же дітлахів утворюють по селу такий затишний броунівський рух, що аж захоплює дух!

Але була одна хата, в яку не просто ніхто не ходив – її аж обминали у Свят Вечір. Дорослі наказували дітям: «Глядіть же тільки до Мотрі не йдіть! Навіть повз двір її не бродіть там! І ще краще – обминайте горОдами!» І діти всі слухались і прожогом пробігами повз крайнє подвір,я. Всі казали, шо баба Мотря – відьма. Шо Різдва не признає, шо ходити до неї не можна, бо зайдеш отако Сашком, а вибіжиш якимось хортом або півнем. Хто і коли таке вперше придумав – невідомо. Але Мотрю боялись і дорослі, і малі, і тверезі, і напідпитку особливо. Але в неї світилось світло, хвітрка була відчинена і песа свого вона завжди закривала, щоб не лякав своїм гавкотом малечу.

— А давайте підемо до баби Мотрі! – якось так сміливо випалила я, коли ми                      майже дійшли до двору тітки Ніни.

— Ти шоооо!!! Мамка казала, шоб Боже збав!

— А чого? – питався Сашко.

— Та вона ж – відьма! – прошепотіла Лєнка і закрила рота долонькою. Її карі очі               стали великі і повнились страхом…

— Ну от всі бояться, а ніхто ж не був! Даайтеееее!! – вже не могла заспокоїтись я.

— А шо вона нам зробить? – далі спокійно розпитував Сашко і посміхався, не                  знаючи тих усіх страшних переказів та легенд.

— Я – ні! Хочете – йдіть! Тіки тоді я не винна, як ви поробитесь хортами.

— Чортаааааами? – аж присів Саня.

— Та шо ти її слухаєш! Ну як хочете! Підождете мене на вулиці, а я схожу! Мені               так цікаво, шо мене аж розрива! Я ше зроду не бачила живу відьму!

І ми увалились вже у хвіртку до Ніни Петрівни та затягли «Тут ангели чудяться, рожденого боятьсяааааа……» Тут нам завжди були раді, тут нас чекали – щедрі гостинці сипались у торбу, обнімання, пригощання тортом чи варкниками – це вже, хто шо хотів! І ось ми таки знову на вулиці. До хати Мотрі метрів зо двадцять, а за нею – степ і ставок аж поодаль….край села….

— Я йду! – і я поправила червону хустку, яка все хотіла з мене злізти.

— Ага, не наклич на нас біду, зачекай мене я йду, — засміявся брат.

— Шо ти вєчно! – торснула його в плече і собі гигикаю, бо смішно ж направду.

— Ладно, йдемо. Тіки єсі шо – нікому не слова! – цікавість переважила                            Лєнкин страх.

У дворі була прокидана доріжка прямо до хатніх дверей. Ми підійшли і тільки збирались стукати, як вони відкрились і ми вклякли аж, з несподіванки… Двері прочинила старша жінка у вишитій сорочці та білій хустці з червоними квітками.

— Заходьте, будь ласка, — і вона нам привітно посміхнулась.

Ми, як оті телята, забрели купкою до коридору  і стали одразу за дверима.

— Проходьте в хату! Хто ж співа Святвечірні пісні у сінях! – запрошувала                         жінка аж з кімнати.

Ми переглянулись, дороги назад не було.

— Пішли вже, — штрикнула я Лєнку у бік.

— Я боюсь, — прошипіла вона.

— Дурочки ви, я двері лишу відчинені, на всякий случай, — іржав Сашко.

Я набрала повні груди повітря, видихнула і «Бог ся рождає, хто ж го може знаааатииии…..»

Ми співали голосно і якось так дружно в нас виходило, як ніколи! Одну пісню, другу, третю! А тоді я вірша розказала, а тоді і Лєнка з Сашком! Виявляється! Вони вивчили таки ті вірші, шо я їм роздала за місяць до Різдва! От паразіти, а розказувать не хотіли! Все аби я! Ну ладно, то таке….тут осьо прямо концерт получився у нас!

— Які ви молодці! Як красиво співаєте! Як складно говорите! Дякую вам,шо                    прийшли!

Тітка посміхалась і обнімала нас, втираючи сльози. Було неясно одне – де відьма Мотря? І хто ця тітка у її хаті? Ми були зворушені і так осміліли, шо Саня навіть вирішив подарувати їй свою вечерю! Ото прямо піалку з кутею у вузлику. Чим неабияк здивував нас вкрай!

— Я вам вечерю ось приніс. Нате. Забувся правда сказать «Прислали татко й                   мамка». Ну ви беріть, вона добра, там ізюму багато! – і поставив прямо на                   стіл свого вузлика.

— Дякую вам, мої любі! Ви справжні Різдвяні Ангелики! Хай вас Бог                                 благословляє…

Тітка нам насипала у торби так, шо аж через край могли сипатись ті цукерки з смаколиками, якшо трохи труснути торбу. Ми подякували гарно і щасливі та окрилені випурхнули на вулицю.

— То як? Хто тут з нас хірт? – сміявся Саня, аж присідав.

— То Лєнка оно! – кинула я «шпильку» і собі засміялась.

— А шо ви скажете дома? Де діли Вечерю?

— Так і скажу – відьмі подарив! – не вгавав Сашко, аж заходився від сміху.

— А вона нам ще якісь пакунки засунула в торби. Шо то таке?

— Розгорнемо вже дома, пішли, бо геть темно, а ми і не починали ще! Стоїмо                   тут на краю села!

— А будемо казать батькам? – не могла второпати Лєнка, шо ж його робити.

— Скажемо, а шо ж. Може це вопше вже і не вона тут живе! Ну яка вона                          баба? Тітка ж!

— А платок красівий у неї, як твій, тіко білий! – зауважив брат і поправив                        мені хустку, шо таки сповзла.

Наші серця замість страху наповнились сяйвом і теплом. Ми наче отримали по парі крилець і співали прямо йдучи вулицею, то як хтось чув – загукували нас у хаті у питали обов,язково «а чиї ж ви?». Торби з гостинцями ми ледь доперли до нашої двоюрідної баби Галі, а в неї попросили ще по торбі пустій і санчата, таі ото так вже своєю вулицею і перлись – тягли на санчатах наколядоване, як у кіні.

І коли вже вдома, ми розпашілі і трохи втомлені розсипали під ялинкою  добро, шоб роздивитись та поскладати цукерки купками, ми  побачили ті білі пакунки! Звичайний білий папір, зав,язаний червоними шерстяними нитками (тепер так пакують за великі гроші у модних бутіках). Ми обережно розгорнули і побачили – мотанки! Різдвяні ляльки-мотанки! Гарні такі, наче прямо з казки!

— Мам, дивись, шо в нас є! – не витримала я.

— А хто це вам таке дав? Така краса!

— Та це Таня придумала йти до відьми, а там відьми нема, а тітка у платку, як                  у Тані подарувала нам отакі пакунки – видав все,як на духу Сашко.

І далі вже цілий вечір дорослі слухали про те, як ми у Мотрі співали…..та гомоніли, шо хто воно та Мотря, якшо не відьма….а може хто його зна…..Диво на Різдво та годі!

— Ну ми на той год опять підемо до неї! Скажи, Сань!

— Конешно! І я знову подарю їй свою Вечерю!

— Так он де ти її дів! А казав – загубив! – засміялась Сашкова мамка…..

Категория: Особое мнение

Приєднуйтесь до нас у

Дивіться також: