Піонери

Баба Гафка стрічала гостей на воротях. Дерев’яні, з дебелих колод, потемнілі від часу, але тим і гарні, наче трохи казкові. Видавались аж магічними на фоні сучасних сусідських парканів та кольорових металевих воріт. Старенька сперлась на хвіртку і виглядала тих галасливих помічників.

— Драстуйте, бабусю! – зграя десятикласників залетіла до баби Гафки на подвір’я і
розсипались по споришу, наче груші попадали додолу.

— Драстуйте! Жду вас оце! Де ви ходите?

— Ну як де! В школі ж були!

— Аааа, ну як? Порозумнішали? – бабця широко посміхалась беззубим ротом.

— Та де там, ба! Отак прибацками до вас і прийшли! – зареготали хлопці.

— Так, ви кажіть, шо робить сьогодні! Бо ми ото балясувать можемо цілий день тут у
вас!

— Та, шо ж ви робитимете. Ходімте лучче їсти оладки. Я вам насмажила оладків. –
запрошувала бабця.

— Ні! Так не піде! – давайте ж на оладки заробимо! – сміялась Таня.

— Точно! Треба ж смачне ще заробить! – підтримала її Алка.

— Значить так! Командувать парадом буду я! – вигукнула Таня і поставила руки в
боки.

— Ну давай, генерале, кажи! – здався Сашко.

— Хлопці, ви йдіть води наносіть. Повну оту діжку, шо під хатою і в хату відро, і ще є
бак отам біля розсадника – туди теж треба натаскать.

— Водоноси! Падйом і за мнов! – забрав чоловічу частиу галасливого колективу Саня.

— А полагодить нічого не треба? – уточнив Дімка.

— Та ні, дітки. Наче нічого не розламала я за цей тиждень, шо вас не було, — старенька знов засміялась і її очі стали такими….такими іншими. Якісь вогники заіскрили в них і наче аж сум пропав на мить….той вселенський сум, що завжди живе в її очах.

— Ну води, то й води! – похнюпився Дмитро, дуже він вже любив з деревом вошкатись та молотками-стрементами усілякими.

— Ну хіба піди помаж хвіртку оту, шо з горОду, шоб не скавчала, та ще у погребі треба ланпочку вкрутить.

— Я бігом! – і щасливий Дімка побіг до сарайчика.

— Бабусю, ми вам принесли борщ і вареники. Вареники я покладу у морозилку, там на кілька разів вам стане. А ще осьо халва та зефір, як ви любите.

— Нашо ви оце! Ну як же ж мені невдобно! – бідкалась Гафка.

— Ой! Перестаньте оце! Вдобно- невдобно! Аби смачно було! Борщ варила Алка – вона гарний варить, вареників он Марина з Інкою наліпенили. З картоплею та сиром.

— З картоплею – солоні, а з сиром – солодкі! – уточнила авторка вареників.

— Так, я була на городі – там нормально. Вовки ще в бур,янах не виють.

— Та які вовки! Там і зайцю ніде сховатись! Тиждетижде тому все до чорного пару
вирвали! Хай та свиріпа тільки спробує так швидко нарости знов! – Ольга пригрозла кулаком бур,яну на ім,я «свиріпа».

— Ага, Олю, вона так і думає – піду поросту десь! Бо тут як прийде 10-А, то страх!
Видер мене під чорний пар!

Двір повниться реготом і веселими перегукуваннями.

Бабцю всадовили на лавку попід хатою – аби слідкувала за усіма, а самі кинулись роботу робити. І от коли підлога була вимита, води нанесено, лампачка у погребі вкручена, квіти сперед хати политі, і в дворі наведений повний марафет – вся
компанія всілась знову на спориш в глибині двору ласувати оладками.

— Бабусю, а у вас же скоро День народження! Що вам подарувати, га мо шо нужне ?

— Та шо мені вже нужне! Не видумуйте оточки! – квоктіла старенька.

— Ну тоді не зобижайтесь, якшо не вгодимо з подарунком! – констатувала Таня і клас
знову ліг від реготу.

Адже вони вже приготували подарунок – новий комплект постільної білизни, що його дівчата пошили на уроках праці і рамку для фото, яку хлопці зробили на тих же уроках. В рамку вони вставлять фото – де вони всі разом і бабця з ними. То була їх
перша зустріч. Вона не могла второпати, хто вони та нащо припхались до неї на
подвір,я? Піонери, — кажуть…..допомагати…

— Та які утрясця піонери! Нема вже того есеру, слава Йсу! Які піонери! – сердилась
бабця і грозилась кинути в них кілком, якщо вони таки наближались би.

Але тепер вже пішов четвертий рік, як оця галаслива зграя раз на тиждень вривається в її подвір,я та оселю і, наче той буряган – проноситься скрізь, але наводить лад скрізь
вже за якусь годину. Всі любили Гафку, як рідну бабцю…..особливо ті, хто не мав
рідної…а Гафка любила їх….отако не дало життя онуків колись, а тепер он – аж цілих
сімнадцять!

— Бабусю, а я ж забула! Ось, мама вам хустину передала! Нежарка, легесенька! На
спеку якраз! – дістала з шкільного рюкзала пакет Марина.

— Оце гарна! Про таку колись і мріяти було зась! Не то шо теперички! Всякої одежі
повно! – знову в очах такі ж іскорки, і така ж тепла щира посмішка….як
дитяча…така ж відкрита….

— Мені здається, що вона посміхається якось…серцем чи шо – прошепотіла Таня на
вухо подружці.

— Та й добрі ж оладки! А шо в них такий за присмак? Неймовірно смачно! І наче там
шось добавлене…не розберу от! – плямкав Дімка.

— Це горішки – посміхнулась бабуся.

— Горішки!? – в один голос спитав 10-А.

— Так, я посмажила, а тоді перетерла волоські горішки, додала їх до тіста і от маєте такі горіхові оладки. Все ж просто! Вчіться, поки я жива! – це була коронна фраза
бабуні.

— Бабусю, а от ваше ім,я мені таке цікаве…Гафка…

— Ну взагалі ж я Гафійка, повне ім,я таке – Гафійка. А воно вже ото у селові люди так
звикли звати – Гафка, Гафка…то і я звикла…знизала плечима бабуся. Чорний кіт з
білим вухом якраз влігся їй на колінах і голосно мурчав, як трактор.

— Гафійка….яке красиве ім,я! Я ніколи раніе не чула такого! – зачудувалась Оля.

— Та у якомусь творі української літератури була Гафійка! – згадувала Таня.

— Дуже гарне ім,я! – не переставала захоплюватись Оля. – Я колись так доньку назву.
Бабусю, чуєте! Назву, як вас!

— Так! Це треба записать! – загигикали хлопці.

Коли відійшли вже від двору на пів вулиці, Сашко забіг наперед усіх і видав :

— А знаєте шо?

— Шо? Хором відповіли однокласники.

— Я вопше всі ці роки думав, о бабцю звать КаФка. Ну а шо! Як письменника!

Сміялись так, що аж на узбіччя дороги посідали, бо сміх озривав животи, челюсті, колов у боці і видавлював сльози з очей….

А сусіди знов говорили, шо ходять ото чортибайчого до баби! Аби тіко вештатись замість уроків!

Але ж хто то звертає увагу, шо вони ходять тільки після уроків, або, шо тільки вони
приносять бабці халву і зефір, які вона так любить, або….шо тільки їхні хлопці полагодили бабці забор, або ж навіть те, що вони з нею спілкуються….бо люблять її….що з рідні не лишилось вже кому любити бабцю Гафку- Кафку…та й вона ж їх любить, хоч і бурчить бува. А сусідці потім розказує:

— Ларисо! Знов діти мені і прибрали! І вареного приперли, і в морозилку напхали, і
халви з зефіом знов приперли! Приходь на чай з калини. І ти знаєш, яке щастя, шо є
отакі люди поруч, хароші ростуть люди в наших краях, Ларисо! Раніше партія по
наказу змушувала приходити до таких,як я…а тут осьо – вони самі захотіли! Диви!
Яку хустку вони мені нині принесли!, — і Гафійка розгорнула хустку, накинула на плече, як олись….в юності, коли і справді була ще Гафійкою….і очі знов
наповнились вогниками, тими самими, що розвіюють вселенський сум….

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: