Путь до серця мужчини…

Новости Днепра

В кавярню зайшла молодичка…підбори-шпильки, вузесенькі джинси, блузка тонка, майже прозора…очі яскраво підведені чорним, губи – рожеві, аж очі обпікає кольором.

— Амерікано і коньяк. У вас єсть хароший коньяк?

— Так, ось – до вибОру, до кольОру. Американо з молоком?

— Ти што! Амєрікано, ето ж нє капучіно! Так, я пошла, прінєсьотє!

— У нас ви самі забираєте замовлення, — посмішка.

— Ну ето вобщє! Ну ладно….

Дамочка обрала місце на другому поверсі, біля вікна. Пила каву, запивала конняком, плакала, розмазувала сльози по щокам, знов пила. Замовила ще конняку.

Хильнула…очі стали схожі на дві чорні плями на обличчі…вона дивилась у вікно, голосно і тоскно зітхала.

— Ну прямо як у кіно! Сидить оно, страдає, конняк глуше, сльози по пиці розмазує, —
захопювалась новенька офіціантка-стажерка.

— Скільки вже вона вгатила? Три по сто?

— Ага, а шо?

— Та нічого. Тепер чекай. Або скадеться, або туалет потім мити. Але головне, шоб не
буйна! – повчала новеньку досвідчена Світланка.

— Як це, буйна? – очі малої стали як фари великі.

— Та я тебе вмоляю! Ти не знаєш, як це? Це зранку вони тут всі на утрєнній дєловой
кохвє пріходят і сидять з розумними пафосними обличчями. А от після того, як
зтемніє – вои приходять пити. Тяжолий день, шеф ідіот, мужик кинув, мужик не
хоче відчепитись, поруга – коза і ще мільйон причин, шоб зайти до нас і нагатицця.

— А я думала, шо тут не п’ють так, — стала посеред бару здивована Віка.

— Та! Люди скрізь п’ють! Ти шо, мала! – розсміялась Світланка, перетираючи
стакани.

— Таааак! Гдє дірєктор? Нєт дірєктора? – хтось голосно верещав, відкривши двері
службового приміщення.

— Та шо це таке? – кинулась з бару до входу Світлана.

— Я ваш новий дірєктор! – волала молодичка з очима-плямами.

— Так, жіночко! А ну, на вихід! Це службое приміщення! І чого ви тут розкричались?
Ви загубились? Виходимо-виходииииимо! – випхала її акуратно Світка.

— Я буду жаловацца на вас! Я вас закрою!

— Добре, добре! Закроєтє. А пожалуацця можна в письмовому вигляді – оно книга
скарг і пропозицій, — погоджувалась з нею Світланка.

От саме така реакція офіціантки – спокій, відбила всю охоту верещати далі. І молодичка роззирнулась накруги на першому поверсі. У кутку за круглим стоиком сидів пареньок.

Увесь такий на стилі: зелені вузенькі джінси, жовті шкарпетки, футболка з глибоким вирізом, шоб видко було рослинність на мужній груді і сорочина зверху накинута. В дрібну клітинку так, коричнева з червоним. Він бував тут щодня – працював ото собі з
ноутом. Пив ранкову каву, тоді обідав великим сендвічем в тортом, а тоді ще пив смузі.

Інколи їв морозиво, але його горло протестувало, тому – морозиво було рідко в його
меню.

І от сидить людна, дизайнерить собі там шось натхненно, аж раптом тут вона! Жінка мрії!

Як у кіні! Закриває його ноут одним вдалим рухом руки, ставить коліно на стіл, далі хоче лізти на той крихітний круглий столик уся і примовляє: «Такой ти красівий і грусний. Паєхалі ка мнє, харошенькій, а!?»

Пареньок аж отерп. Він схопив ноут, обняв його і прижав коліна до себе. Такий натиск любові поставив його у тупик. Дівчата за баром – валяюцця просто з того всього, але спострігають, шоб парнішу не зобидила молодичка. Бо ж він як свій вже – щодня тут
годин по п,ять сидить.

— Женщіна! Успокойтєсь! – він вирвався з її майже обіймів і одним стрибком
опинився аж біля дівчат в барній зоні.

— Як ти сюди ускочив? – сміялись дівчата.

— Нє смєшно, дєвочкі! Давайтє визовєм охрану!

— Я вже викликала. Зараз мають бути, — заспокоїла того наполоханого зайця Світка.

— Я в шокє! Свєта, я в шокє! – повторювала Віка.

— Вот я как би тоже там! В шокє! – повторював хлоп, притискаючи до себе ноут.

Охорона прибула за три хвилини. Вивели дамочку під білі руки на поріг і
запропонували доставити її додому, або викликати їй таксі. Але вона не здавалсь!

— Мальчікі! Какіє ви красівиє! Всє втройом – просто красота!

— Дякуємо, але давайте виличемо вам таксі.

— Нєт! Я вот думаю! А поєхалі всє ко мнє! Я вам картошкі нажарю!

— Такого нам ще ніхто не предлагав. За всі мої п’ять років роботи керівником тривожної групи, — щиро розреготався один із охоронців.

…….

— Свєта, вони оце куди поїдуть зараз?

— Та може і на картошку! Шо ти собі думала!

— Та ти шоооооо….оце тут приключєнія….

— Це ще не пригоди, мала. Ще навіть ніхто не стріляв і не кинув в тебе чашку з кавою
так шо – будь спокійна, все чотко. Йди може, почисть східні, га?

— Ага, біжу! Свєта, я прямо рада, шо тут так. Бо я переживала, шо буде сумнина тут
страшна….думаю – кавярнч….люди ото ходять каву з тортком здісти та й годі! – не
переставала дивуватись Віка.

— Дєвочкі, сдєлайтє мнє, пожалуйста, смузі. Со слівкамі! А то такой стрес!

— Боже, ти ще тут? Я думала, шо ти вже дременув давно! А ну, геть вже звідси!
Красівий і грусний, — засміялась Світка і вже готувала смузі.

— Она смусшедшая!

— Та ні, просто сумно молодичці! От зараз охоронці поїхали на смажену картоплю, а
ти сиди – ковтай своє смузі!

— Ой, прєкраті уже – захіхікав Стас.
…………………………
А через кілька місяців Віка верещала у трубку Світлані:

— Свєта! Повертайся вже з тих змагань! Тут такееее!

— Та шо там вже репнуло?

— Прийшла я на зміну, а в журналі запис, шо на другому поверсі буде передвесільна
фотосесія, для лав сторі чи шо там. І вони вже оплатили. Лише каву візьмуть, ну чи
шо там схочуть.

— І шо тут такого?

— Та нічо! Якшо ти не знаєш головного!

— Віка, мені зараз на тренуванні гребти кілька годин. Давай кажи – шо там в тебе!

— Так це ж прийде ота пара! Хома та Одара! Молодичка-коньяк з очима плямами і один з охоронців! – аж верещала Віка.

— О! Таки хтось був голодний у той вечір та й погодився на картоплю!

— Смачно попоїв, мабуть! — сміються аж до сліз і вереску.

Поделиться:

Читайте также: