Бідні ділилися з біднішими… Спогади про Голодомор очевидця з Дніпра

«Я пам’ятаю той час, коли батько обробляв поле, а ми з сестричкою сиділи під копами й раділи врожаю. Кавунів тоді було, динь!..» Малим Павло Костьович Демченко пережив часи, коли при багатому врожаї цілі сім’ї хліборобів вимирали з голоду.

Бідні ділилися з біднішими… Новости Днепра

Павло Костьович починає розмову з лірики. Зі списаного дрібним почерком листка в клітинку читає вірш про своє рідне село, про своє коріння й про невідомі могили без хрестів і підписів. Раз у раз переривається, щоб зібратися з думками й прогнати з очей сльози.

– Все занедбано, – говорить із жалем, згадуючи свої недавні поїздки до рідного села Могильного, що на Кіровоградщині. – Отак ми ставимося до пам’яті тих, хто загинув під час Голодомору.

Аби вижити, ховали зерно хто де міг.

– Мої мама з татом закопували діжечки зерна в земляній підлозі коло пічки та в сараї, у корови під передніми ногами. Тим і перебивалися. Голодні були страшно, – у Павла Костьовича на очі навертаються сльози. – Хтось ховав зерно на городі. Але народні бригади ходили з палицями, штрикали солому й землю – шукали, знаходили й забирали. Звідки вони знали, в кого є запаси? Сусіди ж здавали. Ми тоді «СССР» так розшифровували: «Свій собака свого рве».

Дружина Павла Костьовича, Юлія, народилася в тому ж селі, якраз у 32-му. Її матір через два тижні після народження доньки примусили ходити на роботу. Жінка лишала немовля і пляшечку молока у однієї бабці. Трохи згодом бачить: у дитини сині кола під очима, і плаче весь час. Виявилося, що бабця дитині молока не давала – сама пила.

Бувало й навпаки, згадує Павло Костьович.

– По селу старцювали голодні діти, і мама діставала для них що могла. А одного разу мені й сестричці мама дала по шматочку хліба, а ми побачили голодну дитинку, і так нам жалко її стало, що ми той хліб їй віддали.

Мати померла у 33-му від виснаженості й хвороби.

Павло і Юля жили у сусідніх дворах, дружили змалку, і так усе життя й прожили разом. Павло рік відвоював у Другій світовій, потім служив і потайки від начальства вчився на філологічному факультеті. Більшу частину життя викладав і директорував у школах, у тому числі й дніпровських. Юлія працювала акушеркою – прийняла більше тридцяти тисяч дітей.

– Я дожив до дев’яноста років тільки завдяки їй. Я пережив чотири інфаркти, через що вийшов на пенсію раніше належного. Але вона виходила мене. Юля у мене молодець була. Ми разом виховали двох дітей, разом добудовували і доглядали наш будинок. Вісім місяців тому її не стало.

Зараз Павло Костьович Демченко живе разом із сином і дочкою. Аби зберегти спогади про раннє дитинство та про дружину, пише мемуари. Він уже видав одну книжку «Не забуть мені рідне село». Але у пам’яті дідуся ще багато деталей і образів. Поки що вони зберігаються у десятках фотографій та у розпорошених листочках у клітинку, списаних дрібним почерком.

Бідні ділилися з біднішими… Новости Днепра

Дружина Павла Костьовича, Юлія

Бідні ділилися з біднішими… Новости Днепра

Розкулачення. На городі односельчанина знайшли заховане зерно

Бідні ділилися з біднішими… Новости Днепра

Павло Костьович пише вірші та мемуари, аби зберегти спогади про своє дитинство

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: