Від викладача до захисника України

Історик Олег Репан не схожий на типового вояку в уявленні більшості людей. Інтелігентний, енергійний та життєрадісний, він кожного дня ходить на улюблену роботу та приносить користь своїй країні. Але саме він був одним із тих, хто в 2014 році встав на захист України від сепаратистів в окопах Донецької землі.

Интервью с бойцом АТО. Новости Днепра

У ексклюзивному інтерв’ю до Дня Захисника України він розповів кореспонденту “НМ” про життя до і після війни, свої враження від знаходження на фронті, поранення й контузію, військове побратимство серед бійців АТО, посттравматичний синдром, соціалізацію демобілізованих захисників та щодо вирішення конфлікту на Сході України.

– Олеже, розкажіть про ваше життя до війни, як і коли Ви пішли на фронт?

– До війни я був доцентом кафедри Історії України Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара і після демобілізації так само продовжую там працювати. 1 квітня 2014 року мені прийшла повістка, навіть тоді вже було зрозуміло, що це не жарт. Вже 2 квітня я пішов до військомату і мене відправили у смт Черкаське до 93-ї бригади.

Як Ви та родина віднеслись до того, що треба йти воювати?

– Стало зрозуміло, що психологічно треба повернутись на межу 2013 та 2014 років. З одного боку – дуже жорстке протистояння з Януковичем, момент ейфорії від перемоги Майдану. Потім ми знову бачимо накручування ситуації з Кримом і стало зрозуміло, що справа йде до війни. Дружина, ясно, що плакала, оскільки вона усвідомлювала те, куди мене відправляють. Це дуже важливо, коли я розумів, що потрібен їй будь-який, тому і не хвилювався, яким я можу повернутись звідти.

– Чи багато було добровольців там, де Ви воювали?

– Треба розділяти поняття “доброволець”. Якщо ми говоримо про 93-тю бригаду і про першу хвилю мобілізації, то я та 95 відсотків хлопців були мобілізовані та не “відкосили”, хоча це не складало жодних проблем у той час. Мої хлопці навіть питали мене: “Як ти пішов?”, а я відповідав, що добровільно, по мобілізації (сміється), тому що в 2014 році була повністю розвалена система військового обліку і не взяти ту повістку не були проблемою. Але з іншого боку, якщо говорити суто про добровольчі формування, то зі мною у 2-му батальйоні 93-ї бригади воювало дуже багато хлопців з “Правого сектору”. Найбільшими добровольчими формуваннями, звісно ж, були “Дніпро-1” та “Правий сектор”.

– Що Вас найбільше вразило під час прибування на фронті?

– Враження дуже різні. Давайте візьмемо візуальні. В цьому плані я запам’ятав два дуже яскравих моменти. Перший стався у двадцятих числах липня, Авдіївка була ще в руках ворога, ми стояли кілометра на півтора від Авдіївського коксохіму і під час бойових дій він загорівся. В ніч я сказав своїм хлопцям спати, оскільки вони брали участь у першому штурмі Пісків і сам пішов “в секрет”. Уявіть ситуацію – я лежу в посадці, і за півтора кілометри від мене палає коксохім, ще й вночі. Візуально це мені нагадало картину з фільмів про постапокаліпсис. Другий момент був у Пісках. Нас спочатку попросили не обстрілювати склад, сказали, що там якась фірма тримала піротехніку, але з-за цього складу нас два рази накрили “васильком”(міномет 2Б9). Тоді ми вирішили його знищити. У нас був танк, і коли почало вечоріти, він виїхав і розніс склад з першого пострілу. Очевидно, що там була не тільки піротехніка, а й склад боєприпасів. Воно бабахнуло так, що там утворилась величезна вогняна куля. Було видно як іде повітря і летять величезні бетонні блоки, я розумів, що треба впасти в окоп, але на долі секунди я заціпенів і не міг рухатись. На щастя, воно не долетіло до мене, зупинилось десь у трьохста метрах.

– У Вас було поранення, як це відбулося?

– Це був другий обстріл за день, десь 14 година. Я ліг трохи відпочити. Тут чую “бах” і до мене прибігає молодий хлопець-зенітчік повідомити, що почався обстріл. Я його трошечки присоромив, за те що він кинув окоп, і пішов в окоп замість нього. На щастя, я надів “бронік” та каску та, на жаль, не побіг, а пішов. Поряд зі мною впала міна, я пролетів пару метрів, але достатньо швидко прийшов до тями. Один осколок попав у бік, а інший – в нижню частину каски. Я отримав контузію.

– Які були Ваші відчуття від поранення?

– Я цього не пам’ятав, але мої хлопці розказували цю історію. В мене обидва телефона стояли на зарядці і я не заспокоївся, поки мені їх не принесли. Я просто розумів, що повинен передзвонити дружині, щоб вона не хвилювалась. Не хотілось виїзжати з “опорника” без телефонів. Якщо говорити про емоцію, то перша емоція – це “нарешті я зможу виспатись”. Тому що більше чотирьох годин на добу мені поспати не вдавалося.

– Розкажіть про побратимський дух серед бійців АТО?

– Розумієте, я викладач вищої школи і це певним чином обмежую моє коло спілкування. Я був командиром взводу і служив з трактористами, штукатурами, шахтарями і так далі. Всі вони нормальні хлопці. Зрозуміло, що спочатку ти цих людей не знаєш, як і вони тебе. Але коли ви разом 24 години на добу… Коли я вночі ходив перевіряти пости і говорив з хлопцями, то розумів, що я дуже сильно зблизився з цими людьми. Це дуже незвичайне відчуття, коли ти знаєш, що життя людини залежить від тебе. Я продовжую і зараз з ними дружити і взаємодіяти.

– Багато з ким із них спілкуєтесь?

– Звичайно спілкуюсь. Зараз на щастя є фейсбук, з кимось часто зустрічаємось, з кимось не дуже. Але це абсолютно не заважає взаємодіяти з ними і відчувати цих людей.

– Як Ви долали посттравматичний синдром та соціалізувались після повернення з фронту?

– Відверто скажу вам, що ветеранів війни без посттравматичного синдрому не буває взагалі. Поясню чому так відбувається. Там ти знаходишся на межі життя і смерті, там є тільки чорне і біле. На війні від швидкості твоєї реакції залежить життя. І тому, після повернення у мирне буття важко сприймати його відтінки, оскільки в ньому є не тільки чорне і біле, не тільки добро і зло. Скажу по собі, я став гостріше реагувати на різні речі, став більш різким. Очевидно, що від цього синдрому лікує час, а ще краще лікує робота. Після демобілізації я відійшов, зрозумів що і як та набрався різноманітної роботи. Коли мені запропонували очолити Інститут історії Дніпра, створений міською радою, я подумав і зрозумів, що для мене це ще одна можливість бути корисним в цій гібридній війни. Плюс я поєдную цю роботу з викладанням в університеті і просто не залишається часу на непродуктивну рефлексію.

– А як долають цей синдром інші бійці АТО?

– Більшість демобілізованих справді здатні впоратися самі. Хтось звертається за допомогою і це нормально. Я знаю, що в нашій Облдержадміністрації працює організація людей, які воювали, там дуже багато програм з соціалізації. Я раджу цей Центр всім, хто потребує допомоги та реабілітації.

– Які Ваші прогнози з приводу війни і чи бачите Ви якісь шляхи подолання конфлікту?

– Прогнозів бути не може. Тому що політику Росії, великою мірою, визначає одна людина – це Володимир Путін. Але мені дуже подобається та стратегія, яку обрало керівництво України. Тобто звести до мінімуму відкриті бойові дії та знищувати Росію за допомогою економічних санкцій, на мою думку – це найбільш адекватна політика, яка може бути. Коли я зараз бачу, що різні “комбати-насіння” у Верховній Раді вимагають військового вирішення конфлікту, то це просто смішно. Якщо б він це кричав з окопу, то я б інакше ставився до таких закликів, а коли я чую таке з трибуни Верховної Ради, то, м’яко кажучи, скептично до такого ставлюсь.

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: