Валі від Валентини

В аеропорту оголосили , що літак затримується ще на годину.

– Валю, вам кави принести? Піду прогуляюсь, сидіти ще годину нема сил.

– Та ні, дякую, Нік. Я теж розімнусь, он піду подивлюсь, що то за книгарня нова отам.

Хлопець накинув джинсовий піджак і пішов в бік кав’ярні.

– Гарний у вас син, – не втрималась жінка поруч.

– Це не син, – посміхнулась Валя. – Це мій секретар.

– Овва! Він працює у вас секретарем? Я таке вперше чую! Чогось звикла, що секретарки завжди дівчата, а у вас – он який легінь в секретарях! – сміється жіночка і дістає з червоної лляної сумки вишивку.

– Хоча, ви праві, він мені як син і головний помічник.

– Не часто так кажуть про підлеглих! – малюючи вже хрестик за хрестиком, продовжує розмову сусідка.

Валя посміхнулась у відповідь і наче задумалась про щось, наче майнуло світле і трохи сумне в її зелених очах…

– Ой! Ви хотіли десь пройтись, а я влізла до вас із своєю розмовою! Пробачте вже мені! Чоловік пішов теж побродити, а я оце лишилась та вишиватиму, якщо чекати ще годину! – спохватилась вишивальниця.

– А що ви вишиваєте? Так гарно! І сумка у вас ловка, теж ваша робота? – Валя вже і сама була не проти поговорити з цією жінкою. Якось тепло і затишно було біля неї.

Є такі люди, біля яких скрізь таке відчуття, що ти вдома.

– Вишиваю рушник, дитячий рушничок. Молодша доня при надії, то оце я спішу нашити всякого красивого! Бо прийде весна, коли його в тім селі шить! Роботи повно буде! Це ж не гОрод, шо прийшов з роботи і нудись вечір у квартирі, – сміється затишна сусідка.

– Так, в селі то праця від зорі до зорі. А як вас звати? Я – Валя. – і вона за звичкою ділових переговорів подала руку жінці.

– Оце так! Ну якщо ви Валя, то я – Валентина! – жінки дзвінко засміялись і навіть
обнялись.

Валя сама незчулась, як розмова полилась…як ручай, що стає рікою і вже стримати його не можна. Слово за словом…вона давно не говорила так ні з ким…

– Колись перед Різдвом я зайшла у магазин косметики та парфумів. Я завжди там купую один і той же аромат собі, а перед Різдвом у них купа акцій, подарунків і все таке, то вони постійних клієнтів запрошують. І я ото беру свій аромат, а ще один купую такий самий і разом з їхніми подарунками віддаю у відділення онкологічне. Там є медсестричка, якій я довіряю, то вона потім ці презенти розкладає на тумбочки жінкам, яким довелось там зустріти Різдвяну ніч.

– Та ви свята, Валю! – аж стишила голос сусідка.

– Та ні! Шо ви таке говорите! Так от там я і зустріла Миколу. Я вже йшла до виходу і помітила хлопчину, що дивився на полицю і боявся навіть щось спитати в продавців. І точно був вперше в такому магазині, оця хлопчача розгубленість дуже видавала його!

– Та я уявляю! Чоловіки ж у цьому – нібельмес! – засміялась Валентина.

– Я спитала, що він шукає. Може підкажу? Бо молодих продавчинь соромиться питати.

Виявилось, він прийшов купити мамі справжні французькі парфуми, бо обіцяв. Обіцяв, що як поїде вчитись , то на перше ж Різдво порадує її. Але хлопчина не думав, що вони стільки коштують, тепер дивився на полицю і мав вигляд дитини, що ладна була заплакати.

– Ой лишечко! – аж притисла руки до грудей Валентина, склавши їх як для молитви.

– Він засоромився мого питання і вибіг з магазину! Дівчата-продавчині сказали, що він приходить третій день, питав про Різдвяні знижки і оті парфуми. То виявився мій аромат і я не дослухавши їх, кинулась за Миколою на вулицю. Ви собі уявляєте, що подумав про мене хлопець? Тітка причепилась в магазині, а тоді ще й на вулиці наздогнала!

– А він тікав? – аж відклала свої хрестики Валентина.

– Та ні! Просто не міг зрозуміти, що я від нього хочу.

– А тоді ж шо? Ви віддали йому духи? Валю! Кажіть, бо я аж пальця вколола!

– Він сказав, що розвантажував ночами з хлопцями вагони, аби заробити. Але не вистачає все одно, і тепер він не може їхати на Різдво додому, бо не виконає обіцянку.

– От золота дитина!

– Я ледь вмовила його взяти пакет з парфумами, але він сказав, що просто так не візьме і спитав чи може якось відробити.

– Кажу ж – золота дитина! Таких, страх, як мало!

– Морозяка тоді був страшенний і апелюючи тим, що я зараз геть змерзну – вговорила поїхати в офіс зі мною і домовитись про «відробіток». Отак ми з’ясували, що вчиться він на інязі, перший курс. Шукав підробіток, але нічого окрім вагонів тих – не знайшов. А в мене якраз секретарка йшла в декретну відпустку в січні і я запропонувала йому стати на її місце.

– Це доля! – захоплена почутим, сплеснула в долоні Валентина.

– Отак Микола став моїм головним помічником. Не уявляю, як би обходилась без нього всі ці 11 років! І щоразу на Різдво я дарую його мамі ті парфуми і дякую за сина. Скільки вмовляли її полетіти з нами, щоб після роботи син з нею погуляв би. Але пані Ніна все не може лишити своє хазяйство! Каже, що її свинтусики та курочки з козами нікого не признають! – сміється Валя.

– Точно як ми! Аби діти силоміць оце не випхали, ми б не вибрались зроду! О! Оголосили наче наш рейс таки! Де мій милий бродить? – Валентина заходилась згортати вишивку.

– Таки наш, гарної поїздки вам!

– Дякую! А вам переговорів вдалих! І оце ще, хочу ж спитать, – жінка аж зашарілась,

– які то парфуми? Бо такі чарівні!

– Ось! Візьміть! – Валя дістала з сумки красиву пляшечку.

– Та ви що! Просто назву мені! – знітилась сусідка.

– Беріть, беріть! На згадку Валентині від Валі.

– Зачекайте тоді! – Валентина полізла у велику лляну торбу з маками і за хвилину
простягла вишиту серветку. Беріть, бо ображусь! Це я в поїзді вишила.

– Валентино Михайлівно, яка краса! Це ви купили в нашу останню поїздку?

– Ні, це подарунок. Валі від Валентини, – і вона тепло посміхнулась.

– Не знаю хто то, але такі фіалки гарні! Моя бабця вишивала теж і все хотіла мене навчити, але я чинив супротив, – засміявся Микола.

– Нік, а мені треба знайти пасажирку з нашого рейсу. Зайди я дам трохи інформації.

І чого я одразу не взяла її номер? Шукай тепер, Валю! – подумала про себе, але знала – нема нічого неможливого!

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: