Томка сиділа сама не своя. Вона і чай не могла пити, і трубочку не могла їсти – все
думала. Йти чи не йти?
— Ой, ну ти як здрастє! Конєшно йди! Підете у кафєтєрій кудись. Попоїси смачно, перехилите по келішку винця, а там за розмовою стане видно – шо він за один! – радила Ната, не відриваючись від зошита.
— Та яке по келішку! Шо ти придумала! Шоб він подумав, що я люблю вино!?
— А ти його вже не любиш?! – у розмову встряла Юля, що саме повернулась з роботи
і зайшла до кімнати. Дівчачий дзвінкий регіт покотився довгим коридором
гуртожитку.
— Шо ви тут знову гигоните?! – спитала голова Оксани, що заглянула з коридору в
кімнату.
— Ти або зайди, або вийди! Ну, або вже вхопи двері та катайся на них! Чого просто
виснути? – гаркнула Томка.
Знову регіт коридором. Він сипався з кімнати у коридор і наче сотні мілких дзвіночків
вилітали з гармати і просто бились об стінни, стелю і підлогу.
— То шо тут у вас? – не вгавала Оксана. Вона мала знати всьо, шо відбувається за
кожними дверима з 30 кімнат на поверсі.
— А ти прийшла чого? Оце спитати причину веселощів? – відрізала Томка.
— Ну і не кажіть! Я оладки там смажу – приходьте!
Томка таки допила холодний чай, Юля мовчки їла її трубочку, а Наталя намагалась
вчити якісь артиклі. Але які там артиклі, коли тут отаке!
— Нарешті! І оладки погорять! Скрізь свого носа встроме!
— Ой! І не кажи! Така вкусна оця трубочка була ! Це ви купили? Чи з домупередали?
— Яка трубочка?
— Тома! Вона з’їла твою трубочку! – майже по складах вимовила Наталка і помахала
подрузі.
— А то була твоя? Я думала, шо ви мені лишили, — аж засоромилась Юля.
— Все нормально, вона б не їла! То їй отой ухажор приносив коробку! Там була
шоколадка, три квітки і оце така велетенська смачна трубочка! Шоколадку я
зжерла сама, а тобі – трубочка, все вірно!
— Клас! В оцій рожевій коробці?
……
— Вирядили таки нашу нівєсту на побачення! Пішли тепер в душ, там Оксана чергу
зайняла.
— Пішли, в мене такий день шалений! А чого вона не хотіла йти?
— Каже, шо він якийсь бомжуватий! От типу не букети носить, а якісь коробочки!
— Та трясця! Яка красіва коробочка! І квітки там, і смачненьке! Я такі коробки
бачила в гамериканських кінах! Шо їй не таке?
— Та дурна вона! Все хоче, шоб багатий їй був! А я кажу, шо багатим такі простяки з
гуртожитку і на бісяки не впали!
— Пішли вже, бо чергу прозіваєм!
…….
Приїхати в місто студентських років Тамарці було страшенно приємно, цікаво і
якось аж щемно. Наче потрапила у портал, де нема часу, років і ти знову –
студентка! Вона вийшла на поріг готелю після семінару і міркувала чи пройтись до
гуртожитку пішки, чи прокататись улюбленим трамваєм.
— Томка?
Чийсь голос поруч вирвав її з роздумів і повернув на поріг готелю.
Юля! Перед нею стояла Юля! Обоє аж отетеріли…15 років! 15 років минуло, як вони
закінчивши універ, розлетілись хто куди.
— Я тут оце на семінарі.
— Так я організатор! Я в шоці! Поїхали з нами вечеряти! По мене чоловік приїхав
вже.
— Та я навіть не знаю…
— Ти шо? Здуріла! Поїхали!
Дівчата говорили і не могли наговоритись, таке наче вчора розпрощались отам в парку біля зупинки… а воно вже 15 років вжууухх! І коли чоловік пішов укладати молодшу доньку, Томка пронизала Юлю поглядом-питаням.
— Так, це він, — засміялась Юля.
— Як? Де ти його надибала?
— Ми познайомились 7 років тому. Я організовувала для його делегації прес-
конференцію.
— Якої ще делегації? Він же сварщик!
— Тома! Він лікар! Працював за кордоном тоді, ми навіть планували переїзд. Та тут
Майдан, ми не змогли, лишились. Ми тут потрібні.
— Лікар??? Можна я вип’ю? Дай мені шось, окрім води! Томка хильнула горілочку і
запила шампанським. Похвалила, шо цей лимонад вкусний. Юля засміялась, як
колись, як тоді – сотні дзвіночків….
— Він тоді хотів перевірити – чи ти з ним на побачення і в кіно ходиш, бо він тобі
подобається. Чи просто ти шукаєш багатого жениха.
— Та сто чортів йому у ковбаси! Він прийшов у пижиковій шапці! У рудій страшній,
пижиковій шапці! Шо я мала думать! Я втекла!Ти будеш? Томка знову налила і не чекаючи сьорбнула.
— Шапку я взяв у діда тоді, — зайшов на кухню Славко.
— Всьо, товариші! Це позор! Я втекла тоді! Втікну і зараз!
— Перестань! Ти шо, дурна! Це ж життя! – і сотні дзвіночків…..
Категория: Архив, Особое мнение
