Олександр Поль: міфи і факти

Про найвідомішого в історії нашого міста й краю дворянина, підприємця Олександра Поля написано й сказано немало позитивних і навіть пафосних слів. Проте чи всі вони відповідають дійсності? Відповідь на це питання — у новій книзі доктора історичних наук, краєзнавця Ігоря Кочергіна, яка наразі готується до друку.

БАЧЕННЯ ЗМІНИЛОСЯ

1 вересня виповнюється 185 років від дня народження Олександра Миколайовича. З нагоди ювілею історик і написав свою другу монографію про цього діяча. Перша вийшла 2002 року.

— Уже 17 років я досліджую життя Олександра Поля з різним ступенем інтенсивності. Коли писав кандидатську дисертацію, тільки ним і займався. Останні десять років не вивчаю його діяльність спеціально, а досліджую різні теми, але Поль завжди виринає.

Особистість Олександра Миколайовича настільки масштабна, каже Кочергін, що яку тему чи якого помітного діяча у Катеринославі ХІХ століття не візьми, вони неодмінно з ним пов’язані. Останнім часом у матеріалах про інших людей учений нерідко натрапляв на прізвище Поля. Завдяки цьому оновилися дані про нього. І не тільки.

— Моє бачення Поля дещо змінилося, — каже пан Ігор.

ЗВИЧАЙНИЙ ПОМІЩИК

Зазвичай дослідники, віддаючи тривалий час якомусь історичному персонажу, мимоволі починають відчувати до нього симпатію, бачити в ньому переважно позитивні якості, ставити на уявний п’єдестал. Кочергін каже, що намагався цього уникнути, працюючи над першою монографією, проте цілком йому це не вдалося:

— Раніше я думав про нього, як про ліберального діяча, який дбав про селян, народ губернії, робив багато для міста, краю, позбавляючи себе деяких зисків. Але коли згодом вивчав узагалі дворянство Катеринославської губернії, я знаходив документи, які свідчили про протилежне. Наприклад, коли готувалася селянська реформа 1861 року, Олександр Поль не був аж таким прихильником скасування кріпацтва на тих умовах, які передбачалися, — дати селянам не тільки волю, а й землю. Він щойно придбав маєток у Верхньодніпровському повіті, ще був у боргах за нього, бо взяв у кредит, і розставатися із землею просто так не збирався. Як і з кріпаками, бо це робоча сила. У цьому питанні Поль не був прогресистом, яким його багато хто змальовує. Він був компромісником, пропонував перехідний етап, як, власне, і сталося, бо ще залишалися якийсь час тимчасово зобов’язані селяни. Він ставився до селян патріархально, як і більшість поміщиків: не вважав їх повноцінними громадянами, які мають хист і знання захищати себе, відповідати за себе. Наприклад, коли відкривав копальню у Кривому Розі у 1870-х роках і наймав селян, то заборонив на своїх землях ставити шинки, бо вважав, що селяни здатні пропити всі гроші, не можуть себе контролювати. Тому він фактично вирішував за них.

НЕ РЕВОЛЮЦІОНЕР

Ці та інші нові факти про Олександра Миколайовича Кочергін називає незначними нюансами. Вони не змінюють усталеного уявлення про роль, яку Поль відіграв в історії нашого регіону, а лише доводять, що він був людиною своєї епохи.

-Він не був провісником нових часів волі й братерства, не був революціонером, хоча дехто його так називав. Образ Поля як захисника нужденних виник з того, що певний час він був на поганому рахунку у влади. Він виступав за те, наприклад, щоб мировим суддею могла стати людина або з юридичною освітою, як він, або з досвідом судової служби, а на цю посаду часто намагалися пробитися великі землевласники, аби там вирішувати свої питання. І ті, хто через Поля так і не отримав її, нашіптували губернатору, що той ліберал, виступає за революційні зміни, проти самодержавної влади, насправді ж такого не було. Він оббивав пороги присутствених місць, доводив, що треба розвивати промисловість на основі криворізьких залізних руд, будувати залізницю і міст через Дніпро, а йому постійно відмовляли. Майже 15 років він носився зі своїми проектами, бо розумів, що без залізниці і промисловості цей регіон залишиться глибоко провінційним.

Проте й тут не слід думати, ніби Олександр Миколайович піклувався виключно про народ, каже історик.

— Залізниця спрощує доставку товарів, того ж зерна чи худоби, якими Поль торгував, чи руди, бо він відкрив копальню, і теж думав нею торгувати, а кіньми везти дорого. Тобто це і йому плюс був би, і регіону. Але влада довго не бачила тих плюсів. А коли зрозуміла, що залізницею не тільки товари, а й війська, продовольство, озброєння можна доставити (Кримську війну чому програли? Зокрема, й через те, що залізниць не було), тоді погодилася, що вона потрібна.

ЕТНОГРАФІЧНИЙ ПАТРІОТ

Якось місцевий літератор Володимир Єлагін назвав Олександра Поля німцем, а той заперечив: «Який же я німець? Я малорос». Ігор Кочергін каже, що його дослідження теж доводять, що серед предків Поля було більше українців і відчував він себе приналежним до цих земель.

— Полетики, Манджоси, Полуботки, Ілляшенки по лінії матері — це все козацькі роди. Мати та історія її роду мали на нього більший вплив, ніж батько. Він, думаю, шанував і батьківський рід, але душевну прихильність мав до нашого регіону, і, думаю, це одна з причин, чому він тут залишився, хоча освіта і зв’язки давали йому можливість обрати будь-який життєвий напрямок. Це приклад дворян, які мали українське походження, служили російській монархії, але любили цю землю. Я називаю цей патріотизм етнографічним.

Через цю душевність до рідного краю Поль завзято вивчав його історію, збирав колекцію старожитностей і добивався змін.

— Є таке поняття «геній місця», а я його генієм міста називаю. Своєю діяльністю він розвернув вектор розвитку міста та й регіону теж, — каже Ігор Кочергін, нова книга якого так і називається «Олександр Поль — геній міста». — Коли Поль народився, у Катеринославі жили трохи більше десяти тисяч людей; не було ані залізниці, ані промислових підприємств, ані потужних навчальних закладів. Місто було тільки тим відоме, що колись на нього мали великі плани. А наприкінці життя Поля тут уже з’явилися величезні металургійні підприємства, збільшилася кількість гімназій, невдовзі по його смерті відкрився перший виш — гірниче училище, населення збільшилося до сотні тисяч. Я не втомлююся це повторювати: зараз Дніпро знають як промислову столицю країни, місто-мільйонник, економічний і культурний центр, ми звикли до цього. А Поль цього не знав, але він це створив. І коли 1887 року святкували сторіччя Катеринослава і виголошували урочисті промови, то згадали Катерину ІІ (ніби як засновницю, хоча вона нею не була), тодішнього царя Олександра ІІІ (бо як же ж його не згадати?) і Поля. Тільки сліпий не бачив, що він перетворив Катеринослав з провінції на високо розвинене промислове місто.