Охрімова тайна

— Онучку, йди сюди!Йди поможи мені трохи!

Дід Охрім вовтузився у себе біля лабазу, вже шось майстрував. Лабаз стояв під старезною грушею, яка розкинула своє гілля  і наче та квочка, турботливо намагалась закрити своїми крилами і хату, і погреб, і лабаз, і всеньке подвір’я.

— Що тут в тебе, дідо? – прибіг Олежик.
— Ось диви, тре з оцього зробити ловкого держака!
— Ого! Ді, а нашо такий довгий?
— Еееее, скажу потім. – Дід усміхнувся, сховавши в очах якусь тайну.
— Ді! Ну, дідуууусюуууу! Ну скажи меніііі! Ну я нікому! – просив, аж приспівував онучок. Але дід був невблаганним.
— То шо, поможеш? Чи я сам?
— Та конешно поможу! Давай покладемо зручно і почну зімати кору.

Все, що Олежка вмів робити руками у свої 12 років – його навчив дід Охрім. Він йому навіть не дід, а прадід.

Малий страшенно любив майструвати з дідом, а минулого літа вони навіть зробили повністю нові перила для призьби. Старша сестра Олежика сказала, що таку красу треба «торжественно відкрити»!  І от коли зібралась вся родина, Аліна пов’язала на перила красиві атласні стрічки кольору молодого весняного листя, звела їх докупи гарним бантом і примусила Олежика з Охрімом розв’язувати їх і запрошувати всіх на оновлену призьбу. Вона зняла все це «відкриття» на відео і зробила такий собі міні-фільм, назвала його «Ребрендинг присьби». Нафотографувались ще тоді і таки всілись вечеряти за довгий стіл під грушею, як завжди.

Олежик з дідом товклись з тим держаком цілий день, а тоді ще й наступного дня і післязавтра теж. А коли хтось питав Олежика, що ж то буде, він посміхався і притишено казав: «Таааайнаааа…»

За роботою злетів тиждень. Охрім підганяв у ділі і себе й онука.

— Треба неодмінно встигнути! Я ж стільки років його шукав! Вже й не сподівався…
— Ді, держака цього шукав?
— Ні, Олежику, побачиш. Хоча, держака теж.
— Дідусю, а оце б таким держаком та москаляці по спиняці! – видає малий і регоче задоволений собою.
— Ото ти ловко придумав! Тільки нам держак для діла потрібен! – сміється дід.

До опівночі дід з онуком закінчували роботу. Гарний держак вийшов:  рівний, довгий, різьбою прикрашений. Задоволені повкладались спати, але Олежику не спалось від хвилювання, що вже от-от він дізнається «тайну» і він крутився аж поки передсвітанковий сон не зморив його.

З самого ранку у дворі чекали гостей. Бабуся варила, пекла і смажила. Діти і онуки їхали з різних країв, полишивши до часу свої клопоти і справи. На це свято всі мали бути вдома. Так колись сказав дід Охрім: «Це такий празник, як Паска чи Різдво! Ми всі маємо бути разом, поруч!»

Навіть сусіди дивувались такій традиції, бо своїх дітей і на Різдво не могли діждати, а тут ти диви – приїздять, хоч там що!

Двір нагадував вулик, вся родина таки зібралась. Алінка, як завжди, знімала відео і просила кожного сказати кілька слів «для нащадків», бабуся з невістками та дочками накривали стіл під грушею, а чоловіки з дітьми ладнали нову гойдалку. І от коли всі таки зібрались купи, Охрім попросив родину стати і гукнув  Олежику: «Занось, онучку!»

Олежик гордо приніс держак, став перед дідом і всі завмерли. З-за пазухи Охрім дістав прапор. Синьо-жовтий гарний прапор! Від хвилювання йому тремтіли руки, він обережно закріпив стяг і вони з Олежиком встановили його так, що він розвівався наче в самому небі.

— Діду, а що це за прапор? Він якийсь незвичайний! – першою помітила Алінка.
— Так, дитино. Трохи незвичайний. Коли нарешті оголосили, що Україна стала незалежною, ми з моєю Ніною, з прабабою вашою, страшне як раділи. Майже ніхто не міг розділити нашу радість, тому ми раділи удвох, крадькома. І вирішили, що нам необхідний прапор! Свій, шоб в родині був. Та де ж його взяти, га? І матерії нема такої, шоб одразу пошить. І тоді моя Ніна дістала своє нове плаття, яке ще жодного разу не встигла одягти і сказала – жовтий є! А от блакитний ніяк не могли знайти! Жодна моя сорочка не підходила, жодна фіранка в хаті не мала потрібного відтінку! І тоді Ніна згадала, що вона шила якось у клуб костюм Снігурки і в неї лишався десь відріз тканини. Перерила все, навіть горище і таки знайшла!
— Дідусю, а ти казав, шо багато років шукав його! – згадує Олежик.
— Так. Його Ніна сховала, а я не знав де саме. То й шукав оце майже десяток років без неї. Загадав собі, що як знайду – війна закінчиться в Україні!
— То це ми маємо наш родовий прапор, діду! Я в шоці! – невгавала Аліна.
— Так, дітки. Отепер зі святом нас усіх! З Днем незалежності!

Ще довго чулись співи та сміх у дворі Янченків, навіть вговорили таки Стаса взяти до рук акордеон. Шуміло під грушею, як у вулику…а поруч і досі знаходились ті, хто дивувався: празнують, наче найбільше свято! Але ті «диваки» знали – при Охрімові того казати не можна! Боялись його трохи і так, а тепер оно ще й прапор причепив!

Тетяна Петрівна

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: