Чи виграли б війну без України?

22 июня, ровно в четыре часа… Навіть у п’ятдесяті-шістдесяті роки минулого століття цю пісню на мотив «Синего платочка» нерідко виконували школярі старших класів на тематичних вечорах, а колишні фронтовики іноді заводили за столом, коли збиралися разом із кумами та знайомими.

…Того недільного червневого дня у колишній козацькій слободі Єлизавето-Кам’янці (нині – західна частина Амур-Нижньодніпровського району Дніпра) високий, статний шофер Антін Пеня одружувався з красунею Олею Берковською. На весілля зібралася половина Шевченківської вулиці (зараз — Передова). Не прийшов тільки сусід Олександр Захарович Безуглий. Він важко хворів, пересувався на милицях. Тому лежав удома і слухав детекторний приймач. Він і приніс обідньої пори весільним батькам і гостям оту несподівану звістку: «Війна!»

Виникла кількасекундна, ні, не розгубленість, просто пауза. А потім сильно вдарили у бубен, баяніст рвонув міхи, і весілля загуло, закружляло поміж приспівок і вигуків кам’янців. Останній відгомін мирного часу…

У цьому не було чогось несподіваного. Переважна частина чоловіків Єлизавето-Кам’янки мали броню, бо працювали на виробництвах оборонного призначення: авіазаводі №165 (нині відома «Біола»), металургійних підприємствах імені Комінтерну (ПАТ «Комінмет»), імені Петровського (ПАТ «Євраз ДМЗ»), Нижньодніпровському трубопрокатному, коксохімічному та вагоноремонтному заводах. До того ж події кількох останніх років продемонстрували «впевнену, переможну силу Червоної Армії», яка здолала японців на Халхин-Голі, фінів, переможно пройшлася Прибалтикою та Бесарабією. Правда, декілька десятків єлизаветокам’янців серед «змінного складу» (приписного складу військових частин) відправлялися на польський фронт у 1939-му, але далі Шепетівки ешелони не пішли через завершення переділу Польщі. На цьому фоні чергова війна видавалася чимось віддаленим, тимчасовим і швидкоминучим. Таким, що зможе торкнутися лише когось вибірково. А перемогу забезпечать газові атаки, тому треба мати надійний протигаз…

Вже 23 червня було мобілізовано рідного дядька Якова Осакійовича Лапу. Старшина запасу, він напередодні звільнився з авіазаводу, де працював токарем, а на новому місці ще не встиг оформитися. Пішли на фронт й інші земляки — політрук Филимон Ватченко, Гурій Завізіон, Степан Безуглий, Василь Неживий, Михайло Яценко. Роком раніше у танковий підрозділ призвали директора Фрунзенської початкової школи (зараз СШ №115) Степана Єгоровича Ступаря. Пішли на фронт й інші. Відправляючись на збірний пункт, двадцятиоднолітній студент Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту Георгій Кармазин не став утішати матір. Сказав коротко: «Не чекайте, не повернуся…».

До жителів Єлизавето-Кам’янки (у народі – Ялосовето-Кам’янка або скорочено Ял-Кам’янка) війна наближалася разом з тривожними повідомленнями Радінформбюро по радіо та в газетах. 9 липня ввечері німецькі бомбардувальники атакували авіазавод №165, який випускав винищувачі-біплани І-153 «Чайка» та готувався освоювати виробництво «ястребка» МіГ-3. А вже через кілька днів усе обладнання та 3,5 тисячі персоналу підприємства почали готувати до евакуації углиб країни. Верстати, частини до літаків вантажили на залізничні платформи. Саме тоді почала звучати назва міста на Волзі – Саратов. Туди своїм ходом пішов автотранспорт, у тому числі і пожежні розрахунки.

Батька Микиту, сусідів Василя Пеню, Григорія Репана, Михайла Гезя, юного Івана Дмитренка вивезли останнім ешелоном 17 серпня. Дехто брав із собою дружин і дітей. Хоч ніхто не знав своєї подальшої долі там, за дві тисячі кілометрів від Дніпропетровська. Можливо, невдовзі мобілізують на фронт…

Мама Марія з двома дітьми – п’ятирічним Миколкою та чотирирічним Мишком – залишалася вдома. Тут, у Єлизавето-Кам’янці, жила велика рідня і з боку свекрів, і з боку батьків. Та зрештою не вона одна мала такий злам долі. І хоч німець уже стояв перед Дніпродзержинськом, люди сподівалися, що сюди, за Дніпро, ворога не пустять. Тим паче, що тут, по садках, зосередилася тьма військ: артилерія, кавалеристи. А на просторих подвір’ях, порослих споришем, диміли польові кухні. Тут бійців годували та навчали прийомів володіння зброєю з примкненими багнетами.

Але… Вже десь 22—23 серпня рушила кавалерія у бік Амуру. Гучна пісня, засмаглі обличчя, виблискування зброї. Здавалося, ворог не витримає самого вигляду бійців. Проте надвечір поверталися вони закіптюжені, перебинтовані, у пошматованому одязі. Деякі вершники тримали за вуздечки по двоє-троє коней… Так для 26-ї кавалерійської дивізії завершився бій на правому березі, коли відчайдушні кавалеристи з розгорнутими бойовими прапорами пішли в атаку на танки фон Клейста.

А днем пізніше, 25 серпня, по не підірваному наплавному мосту через Дніпро на лівий берег переходили підрозділи 275-ї та 255-ї стрілецьких дивізій. Ворог уже взяв місто в лещата. На допомогу відступаючим військам прийшли кам’янці, які на великих човнах – дубах та плоскодонках вивозили бійців на свій берег.

Страшне і несподіване сталося ввечері, коли більше 200 переодягнених у червоноармійців ворожих піхотинців 13-ї танкової дивізії перейшли по наплавному мосту на лівий берег і поблизу Ломівки захопили плацдарм. Більше ніж на місяць село стало місцем страшних боїв, атак на наші підрозділи полків 60-ї моторизованої дивізії, італійського експедиційного корпусу, дивізії СС «Вікінг».

На городах кам’янці облаштовували глибокі окопи. Мирних жителів намагалися відселити з фронтової зони. Але вони наполегливо поверталися додому, хоч на кілька хвилин навідатися в хати, які, здавалося, ще зберігали дух довоєнного часу. Саме за таких обставин потрапила під бомбування сім’я Буланих. Мати з одним сином встигла забігти за північну стіну хати, а другий син сховався за південну. Бомба впала з північного боку…

За цивільним населенням влаштовували справжнє полювання ворожі снайпери і артилеристи. Наступаючі намагалися оволодіти селом, вийти на Заломівську гору, звідки відкривалася пряма дорога на Новомосковськ і далі – на Павлоград та Донбас. Найзапекліші бої розгорнулися 8–12 вересня, коли есесівські частини зайняли половину Кам’янки. Але місцевим жителям біда загрожувала не лише від куль та осколків. Група німецьких вояків натрапила в окопі на сім’ю Кекалів. Вони схопили 20-річну Галю і згвалтували її на очах у матері. Дівчина важко захворіла і померла вже тоді, коли вигнали ворога. Її могилку на городі доглядають і оберігають уже нові господарі дворища Кекалів.

У ті важкі перші воєнні місяці рідний брат Галі Павло перебував на фронті. Але не зміг ні захистити сестру, ні бодай помститися за наругу над нею. Двадцятип’ятирічний Павло Степанович Кекало загинув у тому ж найстрашнішому 1941 році.

Після важких місячних боїв на лівобережжі Дніпропетровська, які можна було б згодом зарахувати до ключових битв на німецько-радянському фронті, лінія нашої оборони після ворожого удару з тилу швидко змістилася у жовтні на Донбас. На полі поблизу аеродрому «Кам’янка» лежали десятки солдатських тіл. Дорослі і підлітки самостійно йшли у степ і там, у неглибоких могилах, прикопували загиблих…

Доки не встановилося місцеве управління окупаційної влади, жителі Ял-Кам’янки виходили на колгоспні поля і запасалися качанами кукурудзи, картоплею, буряками та капустою: попереду їх чекала довга, важка, холодна і сніжна зима.

Коли скінчилися обстріли, у батьківській хаті були посічені осколками стіни та потрощені віконні рами. Але на горищі вціліли подвійні, ті, які до війни ставили на зиму. Двоє дідів – Захарко Безуглий та Юхим Кармазин — допомогли поставити їх на місце пошкоджених. Так мама Марія з двома дітьми увійшла в морози.

Пізньої осені в село повернулися кілька кам’янців, яких призвали до армії за першою мобілізацією. Вони потрапили в оточення, полон. Зрештою опинилися вдома.
Після Різдва для багатьох жителів приміського села виникла реальна загроза голоду. Той, хто зумів влаштуватися до ремонтних майстерень заводу №165 або працював у колгоспі, отримував продукти. Решта ж… Хто міг – перекупляв сірники, сіль, гас, взуття, одяг. І з цим добром у клунках за плечима чи на санчатах вирушали у «поїздку». Збиралися по троє-четверо і йшли до віддалених сіл обмінювати припасений крам на продукти. За світловий день здолати цю дорогу було неможливо. Тому вже у сутінках стукали у вікно однієї з хат села чи хутора, які траплялися на шляху. Просилися переночувати. Спільна біда робила людей чуйними. Переночувати пускали. І не тільки пускали, а й давали чогось попоїсти – картоплю, кукурудзяну кашу чи запеченого гарбуза.

Пройшовши 70—100 кілометрів, кам’янці дефіцитний товар обмінювали на зерно, крупу, насіння соняшнику. Але це було лише половиною справи. Зворотний шлях пролягав через поліцейські пости, на яких це все добро могли просто відібрати.
У той тяжкий період між багатьма жителями Кам’янки та віддалених сіл, зокрема Царичанського району, зав’язалася щира дружба. Батьки і рідні брати до останніх днів життя контактували з родиною Терешка Остренка з Могилева, яка допомагала мамі під час окупації. Зараз у Дніпрі працює вчителькою внучка тих щирих людей — Алла Петрівна Письменна. І ми, післявоєнні, не оминаємо нагоди, аби зустрітися, поговорити про життя-буття і, звичайно ж, згадати тих, хто вже відійшов у інший світ.
Ял-Кам’янка не стала винятком на окупованих територіях. Навесні 42-го тут розквартирували італійські підрозділи, яким дісталося під час боїв на донецькому напрямку. Вони зайняли зручні хати, а по подвір’ях облаштовували позиції. У батьківському дворі вони викопали величезний капонір, в який загнали автомашину з ліхтарем для висвічування вночі літаків. З капоніра до бетонованого погреба прокопали хід сполучення. Погріб батьки перекрити не встигли. Італійські солдати переклали стіни дошками, зібрали у хаті домоткані доріжки, вистелили ними цей дах і почали засипати землею. Мама спробувала врятувати майно, забрати доріжки. Її наполегливість розлютила італійців. Один із них дістав гвинтівку, націлив на господиню і пересмикнув затвор… Він, мабуть, і вистрілив би, але нагодився сусід – дід Юхим Кармазин. Він заступив маму, а чужоземець у чоловіка стріляти не став.
Не всі, хто носив італійську форму, були налаштовані проти мирного населення. Мої малолітні брати бавилися жерстяною баночкою з-під консервів. Кинувши її, Міша поцілив Колі в лоба. Через кілька днів незначна, на перший погляд, ранка почала гноїтися і збільшуватися. Мама прикладала зілля, але це не допомагало. Травму помітив італійський фельдшер. У невеликому казані він заварив сіль, обробив цим розчином рану і перев’язав. Через багато десятиліть тільки невеликий рубець нагадував про подряпину, яка могла мати фатальний наслідок.

Навесні того ж 42-го почали вивозити до Німеччини молодь. Саме тоді випускникам 10-го класу 1941 року місцевої школи Євгену П’ятниці та Пилипу Горяному один із знайомих на прізвище Макуха дав прочитати статті Степана Бандери. Ідея створення держави Україна і збройної боротьби за неї захопила серця кам’янців. Навколо них об’єдналися однодумці. І не тільки ровесники, але й старші за віком. Вони поширювали серед населення роздобуту інформацію, збирали зброю, саботували відправлення молоді до Німеччини. На зібраннях, які таємно відбувалися у хаті Євгена П’ятниці (нині вул. Передова, 506), обговорювали план дій. Всього організація об’єднала 28 осіб.
На жаль, підпілля Ял-Кам’янки спіткала така ж доля, що й амурське (комсомольське). Організацію видали. 27 жовтня 1942 року о другій годині ночі розпочалися арешти. Наслідки виявилися страшними: Євгена П’ятницю, Пилипа Горяного, Івана Чухмару, Павла Трегуба, Григорія Гриву відправили до концентраційних таборів.

У Антона Пені поліцаї під час обшуку знайшли зброю. Молода дружина Оля не розгубилася, поставила на стіл домашню горілку і їжу. Сіли за стіл. Після першої чарки Антон попросив поліцаїв написати у рапорті, що зброя несправна. Однак його, як й інших підпільників, відправили спершу до поліцейської дільниці у Сухачівці, а потім до Ігренського табору.

Вдома поліцаї вистежили й однокласника Євгена П’ятниці – Федора Литовченка. Його також човном переправили на правий берег Дніпра до камери поліцейської дільниці.
Шістнадцятилітнього Василя Кармазина заарештували за викрадення пістолета з сусідської хати, де мешкав німецький офіцер. Місцевий поліцай Кирпа зв’язав йому руки за спиною колючим дротом і так доправив через Дніпро до поліцейської дільниці. Його страшенно били. Але хлопець не зізнався, що зброю передав Євгену П’ятниці. Василя теж збиралися відправити до концтабору, але його батько Юхим Веремійович через старосту домовився з поліцаями, аби ті в обмін на свиню випустили Василя. Ті так і зробили. З дому Василя негайно відправили до Горянівки. Майже слідом за ним на батьківське подвір’я прийшли два німці. У них були гвинтівки з багнетами.
— Де син?
— Не знаю, його забрали…
Німці почали штрикати Юхима Веремійовича багнетами під ребра, але він нічого не сказав.

З Горянівки Василь перебрався у Царичанський район, до Могилева, і вже там дочекався приходу радянських військ. Він ще потрапив на війну, був нагороджений орденом, а після демобілізації навчався і очолив Дніпропетровське об’єднання автомобільного транспорту.

Ось за таких обставин припинила існування одна з похідних груп п’ятитисячної організації українських націоналістів на Дніпропетровщині…
Наприкінці зими 1943-го через Єлизавето-Кам’янку потяглися групи італійських солдатів. Залишки експедиційного корпусу — «голубих дивізій» — поверталися до Італії. Це вже не були ті браві вояки, які всього півтора року тому на мотоциклах і з кулеметами зачищали від червоноармійців оточені райони, а потім на березі Дніпра набивали натільні сорочки великими жабами. Заходили поодинці на подвір’я, стукали у вікна хат і слізно просили: «Мамо, хліба… Додому… Ту-ту». Людське брало гору. Жінки відрізали шматок мамалиги чи давали сухар: «На, їж, і більше сюди не приходь…»
27 вересня 1943 року, ледь розвиднилося, в Єлизавето-Кам’янку ввійшли радянські розвідники. Напередодні німці палили хати, стодоли, конюшні, стріляли в тих, хто намагався загасити полум’я. Хтось повідомив німцям, що в очеретах на озері Вошивка переховуються чоловіки. Туди автомашиною приїхали офіцер з вівчаркою та шофер-кулеметник. На березі озера вони розстріляли більше 20 чоловіків і стадо корів.
У межах нинішнього провулку Моторного одного з німців-паліїв упіймали наші розвідники. Вирок йому виносили людські страждання. Бійці швидко перекинули мотузку через гілку тополі і здійснили покарання…

Троє розвідників — двоє чоловіків і молода жінка — проїхали повз двір діда Осакія Лапи (нині вул. Бєлградська). Мамина мама Лукія дуже розхвилювалася від цієї довгоочікуваної зустрічі. Тим більше, що на війні були два сини — Яків і Зосим. Через деякий час розвідники повернулися, але удвох. На запитання: «Де жінка?» відповіли коротко: «Загинула…» Того ж дня бабуся занедужала. Лікар, яка оглянула хвору, констатувала: «Розширення серця…» Іншими словами, це був інфаркт. Прожила бабуся Лукія ще два місяці…

Цього останнього дня Донецько-Дніпровської операції у Ял-Кам’янці ще спалахували короткочасні перестрілки і гинули наші бійці. З західного боку скверу ім. Т. Г. Шевченка німці намагалися виставити заслін. Сюди під’їхала вантажівка з гарматою на причепі. Вона вже почала розвертатися на городі діда Захарка Безуглого, коли ворожий заслін помітили наші гармаші, які вже стояли на відстані 200 метрів західніше, у садку Івана Коваленка (зараз вулиця Водопровідна). Одного пострілу виявилося достатньо, щоб і машина, і гармата перетворилися на дві купи брухту…

Відразу ж після повернення червоних розпочалася мобілізація до підрозділів 152-ї стрілецької дивізії чоловіків 1894—1925 років народження. Але потрапили у бойові підрозділи і багато сімнадцятилітніх хлопців. Уже у жовтні, ще не переодягнені, вони пливли через Дніпро, атакували німецькі кулеметні гнізда. Павлу Черечечі перед боєм видали карабін, трохи патронів і гранату. Хто вижив при форсуванні, йшов на Софіївку, Недайводи, Кіровоградщину… А за кілька днів їхні матері, дружини ставали ще страшнішими від горя, отримавши повідомлення про загиблих чоловіків, батьків, синів…

Леоніду Зеленському виповнилося лише 8 років, коли голова колгоспу «Перемога» і батько майбутнього керівника області Федосій Ватченко посадив дитину на кінну косарку, прив’язав, аби той не впав, дав у руки вила-трійчата. Треба було скидати скошений хліб, а робочих рук не вистачало…

У 1945 році нарешті закінчилася війна. Але її чорна тінь ще десятиліттями буде блукати по мільйонах сімей, ятрячи серця матерям і дружинам-вдовам. До останніх днів свого життя виглядала синів – Гурія і Григорія Завізіонів – їхня мама. Так і не дочекалася. Як і мама офіцера-танкіста Степана Ступаря, який загинув під селом Зембожище Люблінського воєводства у Польщі: від прямого влучання ворожого снаряду танк вибухнув. Бойові побратими зібрали все, що залишилося від командира, у снарядний ящик і поховали.

Пішли з військами на форсування Дніпра дев’ятнадцятилітні Іван Ченчик та Микола Безуглий. Таких, як вони, називали чорнорубашечниками, бо посилали їх у бій не переодягненими у військове, у темних домашніх сорочках. З ними пішов і сімнадцятилітній Степан Євсеєнко. Додому хлопці не повернулися…

Коли на подвір’я Губаренків зайшов представник польового військкомату, він мав би взяти на облік двох братів-близнюків Васю і Мішу. Але їхня мама вчинила по-іншому. Вона записала Васю своїм роком народження – 1926-м, а Мішу – 27-м. Він і залишився вдома. Рівно через місяць по цьому сімнадцятилітній Вася Губаренко загинув у бою…
У Саратові на авіазаводі робітників не випускали з цехів по два-три тижні. Аби попередити невдоволення, приходив особіст, ставав поруч з верстатом, а на стіл для деталей клав пістолет… Люди пухли з голоду, але працювали. Старші за віком якось призвичаювалися. А ось у 18-річного Івана Дмитренка такого досвіду не було. У відчаї він пішов до військкомату, аби забрали на фронт. Але там категорично відмовили: «Твій фронт – на заводі!»

Всі чотири роки війни рідний дядько Яків Лапа не відсиджувався у запасних полках. Під Ростовом потрапив у полон. Утік, знайшов своїх. Під Сталінградом зустрів снайпера, у майбутньому Героя Радянського Союзу Миколу Ільїна. Став його парою. За час оборонних боїв знищив 142 ворогів і став одним з найрезультативніших снайперів фронту. У лютому 1943-го отримав поранення під Великими Чепурниками. Опинився в госпіталі у Саратові. Написав записку і через медперсонал передав на авіазавод. Хоч там працювали 20 тисяч людей, просте письмове повідомлення від руки знайшло адресата — батька Микиту. Він за першої ж нагоди поїхав провідати дорогого шурина, з яким після Перемоги прожили у родинній злагоді 55 років.

Героями Радянського Союзу повернулися з війни піхотинці Іван Пеня та Макар Волошин, льотчик Микола Невгодовський.
Мирний час рубцював, але не лікував рани війни. Рідна тітка Ганна Лапа, залишившись з двома дівчатками, уже через рік пішла працювати на завод «Детальбуд» (згодом ГШУ) у ливарний цех формувальницею. З цього робочого місця і вийшла на пенсію. Заміж Ганна Осакіївна більше не ходила. Берегла пам’ять про чоловіка Андрія Фадійовича Ткаченка. Поліг він у селі Андріївка Криничанського району. Коли котрась із знайомих скаржилася через якісь дрібниці на чоловіка, тітка, ніби між іншим, говорила вголос: «Коли б був живий мій Андрій, я йому ноги помила б і воду попила…» І та, «розумна», відразу ж пом’якшувала бурхливі інтонації… Так говорив голос мужньої жінки, яку не зламала доля і яка до останніх днів пронесла особисту відповідальність за пам’ять про полеглого чоловіка. І не тільки свого. Десь у середині сімдесятих років Ганна Лапа організувала солдатських вдів та просто небайдужих людей і 9 Травня гуртом готували поминальний обід, на який запрошували воїнів – учасників урочистостей на меморіальному кладовищі у сквері ім. Т. Г. Шевченка. На продукти складалися громадою – хто карбованець, хто два… Так тривало років зо три, доки одна з ровесниць вдів не поширила плітку, що на ці гроші жінки пригощають своїх знайомих. Тітка прийшла до мами, розповіла про це і дуже плакала. З тих пір вона щомісяця відкладала зі своєї скромної пенсії кілька карбованців на поминальний обід. А батько Микита, свояк дядька Андрія, квартальний комітет ще не один рік робили все від них залежне, аби традиція збереглася. І вона існувала, доки тітка не відійшла у засвіти.

Організатора підпілля у Єлизавето-Кам’янці Євгена П’ятницю у 1945-му визволили з концентраційного табору «Бухенвальд». І відразу ж зарахували до військової частини. У 1947-му він уже був старшим сержантом, коли довгі щупальця МДБ дісталися і 3-ї ударної армії під Берліном. Євгена Петровича заарештували і засудили за статтею 58 з позначкою (зрада Батьківщини). А де ж була та Батьківщина у 1942-му в окупованому селі?

Відбувши десять років уже радянських таборів і п’ять років поселення, Євген Петрович лише наприкінці 50-х повернувся до рідної конфіскованої хати, яку вже встигли перетворити на приміщення під магазин. Реабілітували організатора національного підпілля у селі лише у 1992 році.

Арештовані за участь у діяльності проти окупантів Пилип Горяний, Григорій Грива, Іван Чухмара згинули у горнилі війни. Кількох їхніх однодумців засудили вже після закінчення Другої світової, конфіскували майно, худобу і відправили відбувати покарання до Караганди.

Мама Георгія Кармазина — Наталка Микитівна — не змирилася зі словами сина: чекала чотири роки і таки дочекалася. Повернувся Георгій Юхимович у званні майора, з посади відповідального офіцера оперативного управління армії. Після закінчення інституту залізничного транспорту працював він у Міністерстві зовнішньої торгівлі Союзу і довгий час жив в Австрії.

Після загибелі у 1944 році сина Миколи, у 1950-му у Остапа та Марії Безуглих народився хлопчик, якого назвали… Миколкою. Він закінчив школу, відслужив на флоті, створив сім’ю і кілька десятиліть пропрацював на ПАТ «Комінмет».

Кілька років тому 9 Травня після мітингу у сквері ім. Т. Г.Шевченка один із знайомих запитав мене, чому до цього часу не увічнено імена і прізвища полеглих земляків? Я ніколи не був представником місцевої влади, тому й відповісти на це запитання не зміг. Хоч протягом багатьох десятиліть рефреном на всіх рівнях звучала фраза «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» Після Другої світової війни часу минуло – ой-ой-ой! Немає матерів загиблих, немає багатьох братів і сестер. А десятки земляків не залишили після себе й дітей. На одній із зустрічей з фронтовиками дев’яностолітні Ілько Макарович Хребто, Павло Іванович Черечеча, Леонід Семенович Тягло спробували пригадати всіх, хто не повернувся з тієї, вже далекої війни. Так у записнику з’явилися перші імена. До роботи долучилися очевидці тих подій — вчителька Ніна Григорівна Кармазина, ветеран Південмашу Леонід Іванович Олексієнко і місцева жителька Віра Іванівна Савченко. Взяли лише невелику територію – від скверу ім. Т. Г. Шевченка до вулиці Житомирської і три кілометри на північний захід, до СШ №117. Три роки пошуків вилилися у 170 прізвищ й імен полеглих та зниклих безвісти кам’янців.

Знову і знову перечитую списки земляків. Переважна більшість полягла у 1943—44 роках. І як тут не згадати цинічну, повну ненависті до нашого народу, загиблих воїнів і держави фразу сучасного кремлівського диктатора, який, ніби удав, ковтаючи кролика, зробив «історичний» висновок: «Ми б війну виграли і без України!» Цебто без наших батьків, які у тилу кували зброю, без сотень жінок, які підносили для наплавного мосту дошки, без трьох загиблих братів Ченчиків, без трьох полеглих братів Ткаченків, без братів Завізіонів, Михликів, Волошиних, Сподинців, без семи мільйонів українців, які залишилися лежати у своїй і чужій землі? Шкода, що ніхто з них не може піднятися і з усієї сили плюнути у пику новоявленому «організатору» світового порядку, за вчинками якого — людська кров і біда. Який від імені держави проголошує єдине право на перемогу у Другій світовій війні. І не таким оцінювати силу нашої Пам’яті про Подвиг солдата, чия кров уже давно стала земним соком, а плоть його тіла – зеленою травою. Бо це – наше. На всі майбутні часи!

Леонід Безуглий, краєзнавець, член Національної спілки журналістів України

Поделиться:
Категории:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: