«Крик» одного актора

За лаштунками, старими, як сам театр

Чого ж ми, студенти, отак поклоняємося тому Мельникові? Завжди оте хвилювання: а що, як за три дні квитків на виставу театру «Крик» уже нема? Фух, пощастило, останній квиток на останній ряд, звідки добре видно хлопців, що крадькома витирають сльози поруч зі своїми заплаканими подругами. І звідки страшенно хочеться потрапити на перший ряд.

18 травня – день народження Михайла Мельника, що вже 28 років служить у власному Театрі одного актора. Я навідалася до вічно молодого театрала й розпитала, чим він живе та що планує. Бесіду ми вели за чаєм із медом у гримерній актора, повній реквізиту й пам’ятних речей.

Прихильники знайомі з надзвичайно скрутним становищем Мельника на початку існування театру. Стіни його гримерної в Будинку архітектора обшиті пробкою, здертою зі стін колишнього театру Мельника в музеї комсомольської слави. Схожа історія з лаштунками (актор надає перевагу слову «куліси»):

— До сьогоднішнього дня служать мені. Мабуть, у тих кулісах мене і поховають. Я їх ще на самому початку існування театру вимінював за горілку, бо грошей не було.

На щастя, зараз акторові вже не доводиться продавати дудки, роздавати на вулицях безплатні запрошення та радіти хлібу, запитому солодким чаєм.

— Всі свої сили я залишив там. Я б не зміг удруге побудувати такий театр. Тепер я набираюся сил від того, що люди дякують мені за мою справу.

Михайло Мельник виростив двох дітей — Ростиславу зараз 25 років, Марті 17. Син займається режисурою. Донька навчається в театрально-художньому коледжі на відділенні живопису. Перші роботи вона писала у 12 років, і батько гордо показує пейзажі і натюрморти на стінах:

— Це те, що вона не має куди діти, – татові віддає. На 18-річчя я пообіцяв влаштувати її першу виставку тут, у театрі. Виставлю її живописні роботи і фотографії. Я радий, що ні вона, ні син не пішли по моїх стопах. Кожен хоче писати свою творчу сторінку. Цим я можу пишатися.

Три саксофони виблискують золотом у малій кімнатці. Гра на саксофоні – це хобі, яке вже переросло у професію Михайла Мельника. У дійство двох своїх вистав він вплітає власну музику.

…Пригадується «Сонце в очах твоїх…», стишений монолог раптом переходить майже у крик, і поруч зі мною дівчина здригається. Знову – спокійний голос, і раптом – гучні саксофонні акорди. Дівчина поруч на щось швидко натискає – зменшує гучність слухового апарату.

— Боляче? – питаю.

Киває головою. До кінця вистави вона досиділа, ще й записувала щось у блокнотик…

Є в актора й інші захоплення. У дворі п’ятиповерхівки Мельник облаштував невеличкий город, де посадив троянди і виноград. Обожнює вудити рибу. А от завзятий мисливець із часом здав позиції:

— Мені стало шкода тварин. Я тепер займаюсь полюванням раз на рік, на відкриття сезону, та й то збираємося з друзями більше для спілкування. Вполюю пару качок на лісовому озері, але ніколи їх не їм. Однак, як і у кожному чоловікові, в мені все ще живе мисливець, який допомагає не зійти з правильної творчої стежки, як пес, відчуваю, що актуальне, а що – ні. А ще я розумію, чи у правильному я руслі, по тому, як вітається зі мною молодь. Якщо просять зробити селфі – значить, я їм поки що цікавий. Найбільше боюсь бути нецікавим, учорашнім.

Так, молодь не забуває Михайла Мельника, і от про що студенти попросили дізнатися в актора.

— Чому театр саме одного актора?

— Ще працюючи в театрі ім. Шевченка, ми з другом вирішили створити власний театр, аби показати своє бачення. Поставили виставу за п’єсою Мішель де Гельдерод «Ескоріал» російською мовою, бо не було часу перекладати, хотілося швидше закінчити. Але художня рада театру зарізала нам виставу. Друг тоді опустив руки, я зрозумів, що треба працювати самому. І поставив «Гайдамаки». Це була перша вистава театру «Крик».

А взагалі все йшло до того, щоб я був сам. Усе почалося під час мого навчання, роботи у будівельному загоні у Херсоні. Там був величезний агрегат для виготовлення рослинного корму для тварин. На ньому мали працювати восьмеро людей. Але літо, спека – мало хто витримує. Один за одним хлопці відмовлялися, і врешті я сам, шокуючи керівництво, відпрацював 24 дні. Мені ніхто не заважав, і я кайфував від роботи.

— Першою вашою виставою були «Гайдамаки» за поемою Шевченка, також існує диск із записами вашого прочитання його віршів. Чому таке особливе ставлення саме до цього поета?

— До Шевченка мене привчив батько. Оцей інструмент (показує старенький бандаж із пензлем) – найдорожче, що в мене від нього лишилося. Після війни він лишився без рук, глухим і сліпим на одне око, але написав дві тисячі картин (кілька з них теж висять у гримерній). А це його лист. Він без рук писав краще, ніж я. Калікою батько себе не вважав. Одного разу, коли ми мед продавали, йому один руб кинули, так він так розсердився! Гордий був. А Шевченко такий самий. Батько в дитинстві читав мені Шевченка і плакав. Я тоді його не розумів, а тепер і сам плачу, коли читаю Шевченка, бо за кожним словом бачу свої муки.

— Чи лишають на вас відбиток ті твори, які ви обираєте для постановки?

— Кожною своєю виставою я ніби питаю: коли ми вже будемо людьми? Якби ж усе було по-іншому! У «Парфумері», якого я вже зняв з репертуару, я був переконаний: якби священик прийняв дитя до себе, воно б не пережило стільки нещасть і не перейшло б на бік зла. Кожна вистава лишає слід у моїй душі. І кожна вистава змінюється разом із тим, як іде моє життя, тому що Мельник і театр «Крик» — одне ціле.

— З глядацької зали здається, що ви почуваєтеся комфортно на сцені. Чи це так?

— Багато людей думають, що я дуже самовпевнений, гордий. Але насправді це зовсім не так. На сцені все залежить від ролі: я такий, яким є мій герой. Після вистави повертаюся до себе буденного – втомленого, розчарованого. Як би вистава прекрасно не пройшла, але все одно я буду їхати додому і за щось себе гризти. Може, саме це і допомагає розвиватися?..

— Глядачі під час вистав відчувають катарсис. Це притаманне лише глядачам, чи ви його теж відчуваєте?

— На кожній виставі. Глядачі ніколи не переживуть катарсис, якщо актор сам цього не пережив і не вміє передати. Не можна ходити із дзеркалом і лише милуватися собою, бо за своїм відображенням не побачиш очей навпроти. Ти повинен моментально відчувати чужий біль, а для цього треба самому в цьому болі бути. Люди одягають на себе якомога більше «одьожок», щоб не так боляче було жити. Моє ж завдання як актора й режисера – не одягатися, а здирати з себе шкіру, щоб гостріше відчути й передати цей біль. Глядачі плачуть, бо бачать те, що у мене в глибині болить. І дорожчого за того, хто розуміє, у мене нема.

…Мабуть, відвертість, оголеність душі так привертають молодь, спраглу до одкровень і сміливих тверджень. І ще, звичайно, ми, як котенята, горнемося до того, хто нас любить.

— Світ створений для молоді, — у тисячний раз повторює Мельник. – Мені так легко її розуміти, вона ще не спаплюжена, не прибита до землі тяжким життям. Мій театр для молоді – «Крик». Якби я хотів створити театр для старих, я б назвав його «Пенс – і я».

Ні, актор не ставить на квитках обмеження «Старшим за тридцять вхід заборонено». Десятки відкритих і молодих душею щоразу наповнюють залу театру. Про творчі плани на майбутнє актор поки не хоче казати, аби не наврочити. Шепнув тільки, що сподівається підготувати нову виставу на наступний сезон, прибравши одну з теперішнього репертуару. То нехай усе літо за лаштунками театру Михайла Мельника твориться таємниче дійство, народжується нова вистава. Ми вже потерпимо до осені. А поки ви як хочете, а я йду на «Сонце в очах твоїх…»

Анна Заікіна

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: