Оксана Томчук: «Наш реабілітаційний центр допоміг тисячам людей»

Tomchuk_Oksana_02«Мені сняться кошмари, ніщо не радує і тільки горілка допомагає забутися…» Так каже кожний другий боєць, який повернувся із зони АТО. Дуже часто без фахової допомоги бійці не в змозі повернутися до нормального життя, особливо ті, які отримали поранення і побували в полоні. «Найближчим часом за участі «Січі» на базі програми реабілітації «Форпост» буде відкрито Модельний центр травмотерапії, який займатиметься соціально-психологічним відновленням усіх постраждалих від збройної агресії РФ у Донбасі. Це і колишні полонені, і громадські заручники, і жертви тортур. Центр буде створено за методичної підтримки іноземних експертів згідно зі світовими стандартами. Центрів такого рівня наразі в Україні немає», — сказала нам в інтерв’ю Оксана Томчук. Саме вона була співорганізатором створення програми соціально-психологічної реабілітації учасників АТО «Форпост», що вже більше року надає психологічну, соціальну, медичну та юридичну допомогу своїм підопічним.

— Оксано, наскільки мені відомо, програма «Форпост» діє в нашому місті вже давно…

— Так. «Форпост» — це програма комплексної допомоги військовим та їхнім родинам, яка почала працювати в Дніпрі у лютому 2015 року. В квітні того ж року ми її представили на конференції НАТО в Києві і отримали високі оцінки наших закордонних колег. Секрет ефективності «Форпосту» у двох складових: соціально-юридичний напрямок від правозахисної групи «Січ» та психологічна підтримка від спеціалістів ГО «Форпост». Ми об’єднали свої ресурси і зараз представляємо потужний сервіс, який надає всебічну допомогу бійцям та їхнім родинам. Наші результати не залишились непоміченими з боку європейських партнерів, і нещодавно ми отримали грант Єврокомісії на відкриття Модельного центру травмотерапії «Форпост».

— Скільки людей вже отримали у «Форпості» допомогу?

— Якщо поєднати результати «Січі» та «Форпосту», то, без перебільшення, тисячі! Бійці після демобілізації не отримують якісної психологічної допомоги. А до цього перед ними постає безліч інших проблем, у тому числі юридичних. Наприклад, необхідно довести, що ти був в АТО, щоб отримати статус УБД. Тільки минулого року ми допомогли його отримати більше ніж 2500 військовим. Багато учасників АТО звертається до нас щодо виділення земельних ділянок, пільг. У цих питаннях ми дуже тісно співпрацюємо з міським головою Дніпра Борисом Філатовим. Жодне наше звернення він ще не ігнорував, допомагає всіляко. Але я цьому не дивуюся. Ми ж з Філатовим та депутатами міської ради від «УКРОПу» – одна команда.

– Оксано, «Форпост» — це один із напрямків роботи правозахисної групи «Січ», головою ради якої ви є. А чим взагалі зараз займається «Січ»?

— Зараз «Січ» вже повноцінна потужна організація, доволі відома в колі правозахисників. Цього року ми стали членами та увійшли до правління Української гельсінкської спілки з прав людини. Коли «Січ» зареєструвалася, вже повним ходом йшла війна. Першою була справа капітана Олександра Портяненка, командира роти снайперів 72-ї бригади, яку він вивів через Росію. Потім пішла череда справ, пов’язаних з переслідуванням учасників АТО, бійців добробатів. Зараз до цього додалися справи, де, власне, порушені вже права або родин загиблих, або демобілізованих. Ми продовжуємо вести і доведемо до кінця справу Іл-76 по захисту інтересів родин 49 десантників 25-ї бригади, які загинули у збитому над Луганським аеропортом літаку. Ми ведемо справи, пов’язані з бійцями добровольчих батальйонів, яким інкримінують кримінальні злочини. Наприклад, незаконне володіння зброєю. Зараз ми готуємо і найближчим часом закінчимо звіт про наявність російської сторони на території України, ми готуємо документи для Гааги.

– Ви сказали про справи добробатів. Що це за справи?

— Ну як можна казати про кримінальні злочини серед бійців добровольчих батальйонів, якщо вони та їхня діяльність досі законодавчо не врегульовані?! Наприклад, ми можемо взяти ситуацію у Донецькому аеропорту і кваліфікувати її як навмисне вбивство. Можемо? Там українці, і там українці. Вони стріляли з незареєстрованої зброї. Тобто, якщо законодавчо все було б врегульовано відповідно до військового стану (який не введений!), то питань до бійців добровольчих батальйонів майже б не виникало.

— Оксано, 2012 рік ви називаєте переломним у своєму житті. Був заарештований ваш брат Дмитро Рева. Ви пам’ятаєте той день? Як ви дізналися про арешт? Які були ваші перші дії?

— Я дуже добре пам’ятаю той день – 31 травня 2012 року. Я, власне, їхала на роботу. Був гарний сонячний день, у мене чудовий настрій, я була у червоній сукні. Я їхала і розуміла, що життя прекрасне! Але… Зателефонувала дружина мого знайомого Сукачова і сказала, що його затримали. За підозрою в організації терактів. Сказати, що я була вражена, це нічого не сказати. Як таке може бути?! Я почала дзвонити брату, бо на той момент вони з Сукачовим працювали разом, а він не брав слухавку. Тоді мені дійсно стало страшно. І тут зателефонувала дружина брата, виявилося, що він пішов на обідню перерву і не повернувся. Я почала обдзвонювати своїх знайомих в СБУ, міліції і мені підтвердили, що він затриманий. Я добре пам’ятаю той день. Але емоцій – ні, не було. Настільки було важко! Вже потім прийшло усвідомлення, коли у всіх ЗМІ назвали прізвища, виступили Янукович, Захарченко, Пшонка. Всі вони називали затриманих «терористами», я зрозуміла, що просто так їх не відпустять. Я дуже добре пам’ятаю, як ми з братом розмовляли буквально на другий день після терактів і він мені казав: «От уяви, що ми виховуємо дітей бути правильними, не смітити. Дитина іде викинути в урну сміття, а вона вибухає!» Тож мені було зрозуміло, що він до цього злочину не може мати жодного відношення, і я в цій ситуації буду битися до кінця.

— Ви розуміли, що ризикуєте, можливо, навіть життям, коли прийняли рішення оприлюднити факти, що геть усі обвинувачення проти Дмитра були сфальсифіковані слідством?

— Чотири місяці, коли йшло досудове слідство, ми спілкувалися з СБУшниками, вони казали, що розуміють, що він не причетний, надають довідки, знають, що робити. Я мовчала, вірила і не втручалась. Але дива не трапилося. Все закінчилося тим, що братові підписали обвинувальний акт у тій редакції, в якій і мали підписати. І ось тоді я зрозуміла, що домовлятися з владою, з системою шансів немає. Я почала обдзвонювати всіх відомих політиків, ніхто не хотів зі мною зустрічатися по цій справі. Потім я набрала номер Андрія Денисенка. Ми не були з ним знайомі особисто, але він написав декілька матеріалів по цій справі. «Треба піднімати галас», — сказав він. І вже за тиждень я їхала на свою першу прес-конференцію в Київ.

— Саме тоді розпочалася ваша громадсько-політична діяльність?

— Ні. Свого часу ми з чоловіком, як і тисячі українців, брали участь у Помаранчевій революції. Але потім було дуже велике розчарування. Такий період вигоряння. А у 2006 році в мене народилася перша дитина – донечка Олександра. До речі, я ніколи не хотіла дітей, не мріяла про них і не брала покатати чужі візочки. Мені було достатньо чоловіка і життя. Принаймні, так мені здавалося. Коли я завагітніла вперше, це було цілком усвідомлене рішення, але усвідомлене мозком, а не серцем. Проте вагітність змінила мене назавжди. Коли народилася моя Санька, я раптово зрозуміла, що, захищаючи дитину, я запросто можу вбити людину. Коли моїй донці було 9 місяців, я дізналася про одного хлопчика, хворого на онкологію, який потребує термінової допомоги. Я проревіла усю ніч. А на ранок пішла і перевела гроші. Але ж цього було недостатньо! І я вирішила організувати збір коштів на його лікування. На жаль, хлопчик, попри проведену трансплантацію кісткового мозку і майже 400 зібраних тисяч доларів, помер… Потім ще були дітки, хворі на онкологію. Я спілкувалася з бізнесменами, різними заможними людьми, просила у всіх гроші на лікування. Ми вперше в місті почали використовувати білборди для розповсюдження інформації про конкретних хворих дітей та реквізити для переведення коштів. На жаль, не всім дітям ми змогли допомогти, але подарували надію на одужання діточок багатьом родинам міста.

— Як ви опинилися на Майдані?

— На момент, коли почався Майдан, я була у своїх справах і не сприймала це як щось серйозне. Але 1 грудня мені зателефонували і сказали, що потрібна допомога — на Майдані затримали Валерія Гарагуца. Потім інших людей. Почалися суди. І саме тоді я прийняла рішення, яке, можна сказати, змінило мене — я перетнула межу власного страху. Я чітко це усвідомлюю і можу сказати чому. Тоді я дуже боялася, що це рішення може зашкодити у справі мого брата. Я написала Дмитру, що вирішила їхати до Києва захищати майданівців, але за ним остаточне слово. І отримала від нього гнівну відповідь: «Не став мені дурних питань! Роби так, як вважаєш за потрібне!» І, власне, весь період Майдану пройшов у мене в судах між Дніпром та Києвом.

— Скільки було у вас підзахисних?

— Не можу сказати, скільки, бо були такі моменти, коли йшли суцільні затримання. В ніч з 20 на 23 лютого (я так зазвичай називаю той період) ми зовсім не виходили з суду. Моїм останнім підзахисним був молодий хлопець, просто по-звірячому побитий, з діркою в голові, він вже втрачав свідомість. Ось сидить перед тобою суддя, і ти розумієш своє безсилля перед системою, ти готовий його просто задавити. Він каже: «Ой, ви там не вставайте, вас так побито, ай-ай…» І тут же дає хлопцю два місяці СІЗО! Я часто думаю про того суддю. Я з ним дуже багато розмовляла, вмовляла, намагалася добитися, щоб хлопця відпустили в лікарню. Це було для мене ненависним.

–А потім був Дніпропетровськ…

— Коли в Дніпрі 26 січня затримали людей, ми вже розуміли, що треба робити. Але було дуже мало адвокатів, які погоджувалися займатися такими справами. На той момент на допомогу нам прийшли адвокати, які працювали з «Приватом». Зателефонував чоловік, сказав, що від Бориса Філатова.

«Вам потрібна допомога, і ми готові допомогти», — це був Олександр Санжара. П’ять адвокатів у нас були, і п’ять прийшли від «Привату». Результат нашої роботи на сьогодні: справи по мирних мітингувальниках закрито. А відносно суддів, слідчих, прокурорів відкрито. Всім потерпілим у справі побиття майданівців 26 січня присудили компенсацію від держави за незаконне тримання під вартою в розмірі 50 тис. грн. кожному, які, на жаль, досі не виплачена. Крім того, Європейський суд з прав людини прийняв до розгляду наші скарги, рішення за якими будуть протягом півроку.

— Отже, ви вирішили балотуватися в депутати Верховної Ради від 27-го округу. До речі, округу однопартійця та однодумця Філатова, в якому за нього проголосувала якась шалена кількість виборців. Чому ви прийняли таке рішення?

— На моє глибоке переконання, проблема нинішнього парламенту в тому, що там дуже багато людей, які не мають жодного відношення до законотворчої діяльності. Я з повагою ставлюсь до людей, які є комбатами, волонтерами, журналістами, але кожен повинен займатися своєю справою. Я — адвокат, але ж не беруся лікувати дітей! Ми якось спілкувалися з парламентаріями Словаччини. Що таке парламентарії Словаччини? Це купка, як кажуть, «ботанів», які приїздять до парламенту на велосипедах і сідають виписувати нормативні документи. Все! Це законодавчий орган, який нічого, крім того, що приймає закони, не робить. Так, є офіційне лобі, без цього не буває. Але нікому не треба ховатися за мандатом, як у нас.

Я переконана, що зміни рано чи пізно настануть. Тому що, по-перше, в нас таки змінилася країна, це відчувається. Люди змінилися: було занадто багато крові, багато болю і це не могло не вплинути на всіх нас! До нації в цілому прийшло усвідомлення. Тому я думаю, що ми все ж таки отримаємо ту країну, яку б хотіли бачити для своїх дітей.

 

Поделиться:
Комментарии:
  • Йцукенг

    Хм. А ничего, что Томчук – кума Денисенко? Наверно, крестить детей можно и будучи незнакомыми, ага

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: