До Дня Народження Гоголя. Як розіграли майстра розіграшів

new_1Сьогодні річниця Миколи Гоголя – геніального і типового «малороса», який жалкував, що не зустрівся з українцем Шевченком.

Микола Васильович Гоголь-Яновський з’явився на світ у полтавських Сорочинцях, не підозрюючи про майбутні святкування Дня сміху 1 квітня. Хоча сам на довгі роки став уособленням посмішок і навіть реготу, які викликали його літературні персонажі і сюжетні розіграші. Дивна і містично знакова річ: письменник почав зі скуповування тиражу невдалого першого творіння «Ганц Кюхельгартен» і його спалення і завершив тим же, коли вже прославлений раптом жбурнув до печі другий том «Мертвих душ»… Який посвячені вважали ще більш влучним, ніж перший том — вирок людожерському російському суспільству. Вчинок дуже схожий на чергову містифікацію, яка і є брендом не лише творчого, а й особистого життя.

Безмежний і нищівний на папері, Микола Васильович нерідко бував слабкодухим і дріб’язковим у реаліях свого часу. Часу безпросвітного для його Батьківщини, приниженої російським царем Миколою Першим, сатрапи якого не лише жорстоко душили свободи у себе під носом. У Петербурзі добре усвідомлювали, що саме вільна Україна є загрозою для суцільного мороку, який крив імперію тоді, криє Росію і нині…

Тому завжди існував відбір здібних українців, готових прислужитися, але позбавлених бунтарства та сили духу. Тих, хто ніс на собі знак волі нашого безкрайнього степу, Росія ламала через коліно або сипала червінці, поки кишені нащадків січових лицарів не тягнули до землі і примушували вклонитися.

Зрештою поцілує вражий чобіт і Гоголь. Хоча не міг не розуміти, що після першої творчої невдачі він стрімко увірвався у велику літературу саме на крилах рідної України. Проте останню він вперто називав «Малоросією». І це тішило навіть прогресивних росіян – друзів і покровителів, які бачили усі недоліки свого імперського режиму, окрім одного – геополітичного.
А саме окремий український світ наповнив класика тим неповторними гумором, поезією і розумінням людської душі, які так заважали звичаям царизму і чиновництва. І першим їхнім арканом для автора «Вечорів поблизу Диканьки» стали гроші, яких самолюбний Гоголь прагнув не менше, ніж визнання.

Нащадок гетьмана – принижений заробітчанин

Якщо у великого Шевченка був дід Іван, який звеличував козацький дух січовиків і повстанців, то у Гоголя знайшовся пращур з найвищого пантеону. Полковник і навіть гетьман Правобережної України Остап (Євстафій) Гоголь цілком міг бути прототипом Тараса Бульби. З розповідей матері майбутній письменник дізнався про сподвижника Дорошенка у протидії російським ставленикам, які не давали нашим пращурам згуртуватися проти одвічного ворога.

Слабкий і вічно заклопотаний роботою власного стравоходу, Гоголь раптом захопиться і звеличить людей, які присипали рани землею та порохом! А славетний родовід дозволить відкрити справжні риси запорозького лицаря, які передає образ старшого сина Бульби… І зовсім не випадково його у повісті названо Остапом.

От тільки одна біда трапилася з автором твору, який прославив українську шаблю на весь світ. У прагненні стати відомим і модним у петербурзьких салонах і зажити слави за життя Гоголь вдається до правок «Тараса Бульби». Він переробляє фінальний монолог захопленого у полон Тараса. І на відміну від першого друкованого варіанту у прощанні полковника Бульбенка з товаришами, які пливуть Дністром, з’являється… ідеологічне кліше, гідне і часів кінорежисера Бортка та Путіна: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: поднимается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилася ему!»

Яка ганьба… Бо до цих виправлень Тарас Бульба не згадував ані царя, ані «русскую веру». Та й взагалі важко упізнати у рядках геній автора «Ревізора». Виправдання одне і воно відоме всім дослідникам гоголівського життя: цензори були найбільшим страхіттям письменника і могли дуже швидко перекрити шлях до слави і грошей. І за що б тоді він купив чергову оксамитову жилетку?…
Для мене ж найбільш сумна обставина інша. Доводилося бувати на кручі у Могильові-Подільському, куди уява письменника цілком могла поставити Тараса Бульбу на вогнище. Природа там така, що хочеться злетіти! Саме тут, на величних і крутих берегах Дністра, правив полковник Остап Гоголь, уроджений на Волині Євстафій… І він цілком міг спитати далекого нащадка Миколу: «Як продати Батьківщину, дідову віру?! Подарувати козацьку славу москалеві…»

«А, Гогольок…»

Так ласкаво звертався до Миколи Васильовича сам Пушкін. Нічого зверхнього, а тим більш презирливого російські літературні критики тут не бачили і не бачать. Типові відносини між «сонцем русской поэзии» та «малоросом». Останній сам увесь час напрошувався, бо у вічі клявся в обожнюванні особисто Олександру Сергійовичу. І якщо бути зовсім наївним, то залишається повірити, що саме автор «Казки про царя Салтана» навернув Гоголя до рідних полтавських витоків. Завада достовірності одна: де Пушкін, а де Диканька… Чи, може, Гоголь усі свої сюжети ніс йому на перевірку?
Усе простіше. В Росії вихідцям з України завжди старалися прищепити комплекс меншовартості. А успіху там досягали лише ті, хто не визнавав за «Малоросією» права бути незалежною Україною. Микола Васильович зовні швидко прийняв чужі правила, та його хворобливо роздвоєна натура зазнала серйозних мук сумління.

Гоголь відверто заздрив палаючому патріотизму Тараса Шевченка, але від критики «Кобзаря» Тургенєвим далеко не пішов: «Забагато дьогтю…» Проте далі чесно зізнався, що сам би так не зміг, тобто битися словом за Україну – прямо, влучно, пророче.

Чому ж два геніальних вихідці з Черкащини і Полтавщини так і не зустрілися? Я схиляюсь до думки, що насамперед через складне і конкурентне світосприйняття Гоголя. А ще більше через його видатний інстинкт самозбереження. Знавець не лише мертвих душ добре бачив вільну і безкомпромісну натуру Тараса Григоровича… А сам хотів і далі друкуватися у російських видавців та бути у центрі уваги вищого світу.

Були й інші розбіжності. Існує версія, що Микола Гоголь таємно допомагав викупити Шевченка з кріпацтва. Правда, жодних підтверджень цій благородній справі нема. А ще дуже заважає різниця у ставленні до грошей обох літературних велетів. Тарас Григорович з асигнацій фетишу не робив, міг просто довірити свій гаманець знайомому на час подорожі.

Микола Васильович пошкодував грошенят навіть рідній сестрі, коли визнав витрати на одруження занадто обтяжливими. Так і одписав у листі: «Люби в собі бідність…» Сам самотній Гоголь бідності не любив. Навпаки, він свої витрати не обмежував і мчав у закордонні подорожі за першої ж нагоди.

Чому в Європі перше квітня День дурня?

Коли Миколі Васильовичу кортіло покружляти від Парижа до Рима, він не соромився просити значні чотири тисячі в рахунок майбутніх літературних перемог. З блюзнірською обіцянкою за кордоном не померти. І сам Жуковський плентався до багатого родича за грошима для Гоголя. Бо «геній погрожує поїхати до Малоросії і там захандрити», а в Європі Миколі Васильовичу стає напрочуд гарно…
Та й справді не порівняти із засланням Тараса Шевченка, в якого на зубах довгі роки хрумтів пісок азійських пустель. Але щира козацька душа не образиться на землячка. Достатньо звернутися до шевченкового «Гоголю», щоб зрозуміти, що їх розділяло:

Кому ж її покажу я
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

«Великий друже» саме перебував у Баден-Бадені, і Варвара Репніна готувала йому особливий компот під назвою «Головнокомандуючий». Та сама княжна Репніна, яка була палко закохана у Тараса Шевченка і могла б легко посприяти зустрічі, якби Гоголь і справді прагнув побачитися з неблагонадійним заколотником…

Та йому було затишніше, наприклад, у Ніцці, де він проживав на віллі Олександри Осипівни Смирнової. Ця уродженка Одеси, фрейліна царя могла вилаяти французьку служницю, яка не догодила Гоголю і забула про його улюблені салат олів’є і свіжу редиску.

Більш прикметною ж стала розмова на черговій прогулянці вздовж Лазурного узбережжя, де Смирнова прямо спитала Миколу Васильовича: «Как сами считаете, точно ли вы в душе русский или вы хохлик?»
Гоголь лише підкреслив прикру невизначеність: «Сам не знаю, какая у меня душа: хохлацкая или русская». Так само він уникав розмов на теми придушення польського повстання. Коли польські патріоти на вечірці прямо назвали Росію «різкою в Європі», Гоголь полохливо зібрався додому.

А визначення таким домом Москви мало остаточно трагічну розв’язку.

Якесь середньовіччя…

Смерть Миколи Васильовича у Білокам’яній схожа на злий розіграш з дикими обставинами. Слабкого Гоголя довів до справжнього релігійного екстазу піп, який навідувався зі Ржева. Цей отець Матвій добре знався на літературі, а ще більше на її впливі на загрози імперії. Під тиском у вогонь полетів не лише рукопис «Мертвих душ»… Ржевський «духівник» вів надто своєрідні проповіді: «Много званых, да мало избранных! Вспомните Пушкина, великий был грешник и язычник! Так и погиб не раскаянным. Отрекись от Пушкина!» Якщо порівняти з нинішніми часами, то і московський патріарх Кирило аплодує.

Гоголь, який духовно зрікся Батьківщини, вже був здатен зректися кого і чого завгодно. Марно намагалися повернути його до життя й ескулапи. За кількістю чудернацьких діагнозів і страхітливих методів лікування московська тогочасна професура недалеко пішла від візитера зі Ржева у рясі…

Та, попри окремі людські вади, мені шкода Миколу Васильовича. Хоча б тому, що він мав величезний літературний талант. І саме завдяки йому сформувалися такі класики, як Салтиков-Щедрін і Достоєвський, Гончаров і Островський, Чехов і Довлатов… А це означає, що колись таки проллється світло і на російський «вавілон» дурнуватої самозакоханості, агресії та брехні.

Ігор Суховий

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: