Васіліса Трофимович: Не про кохання. Про любов до друзів

васяМи познайомилися в Красноармійську. Він привіз мене в місцеву лікарню, де лікувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вічного хлопчика, загиблого «Студента».


Величезні карі очі, щира посмішка і дивний для мешканця Донецької області позивний «Полтава».Він завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я — бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Він був справжнім і він був другом.

Їдучи з Попасної, я заскочила у Красноармійськ, де базувалася частина хлопців. Лише щоб привітатися. Полтави не було на місці і, не дочекавшись, я поїхала до Дніпропетровська. Вже на трасі задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поїхати, не дочекавшись, і не обійняти його. Вже за декілька хвилин нас підрізала камуфльована машина, з якої вийшов Полтава. Він наздогнав нас, щоб побачитись на кілька хвилин. Тоді я бачила його востаннє.

До речі, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка і надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська він телефонував мені щодня. Тільки про нього подумала — і тут дзвінок!

— Дуже важко зв’язатися — працює один-єдиний генератор, від якого можна підзарядити телефон. Вода — у колодязі. Мрія — душ і перевдягнутися. Втома неймовірна. Вчора спалили два ворожі танки. Вони тут постійно їздять. Тільки встигай. А так нормально, тільки цигарки скінчилися і хліб, а тушонка набридла. Так, побіг я в підвал — почався артобстріл, — каже він.

Голос бадьорий.

— Чуєте, хлопці! Вася каже, що любить вас. А мене ще віртуально обіймає.

Я ще вірила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лікарні в очікуванні операції, і все, чим я переймалася, що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертій ранку. Вікно в палаті відчинило потоком вітру. У білу лікарняну кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Вася, це подвійне оточення».

Так дивно, вони навчили мене відчувати усе по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що з соколами усе добре і я прокинулася тільки тому, що вітер за вікном.

Наступного разу він зателефонував мені вже 28 серпня. Ми вирішили зустрітися у Красноармійську. Я сказала, що візьму коньяк і замовлю баню — і вони нарешті відмиються. Ми мали усі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

Прийшовши до свідомості після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених — у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, ще тільки опинилися на мирній землі. І, як на мене, то в першу чергу мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, — надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

Ще близько півроку я могла вночі набирати їх номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок буде відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

І немає навіть можливості попрощатися. Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як і інших наших братів, з якими ми прощалися.

P.S. Ми досі не маємо змоги навіть поховати його, адже мати відмовилася здавати аналіз ДНК. Вона, як і інші члени родини — дружина Ярослава, двоє діточок та брат, — не вірить у його смерть. Вони чекають на повернення.

Також читайте: Васіліса Трофимович: Наша спільна сповідь про кохання на лінії вогню

Комментарии:
  • Людмила

    Як же болить… Я останній раз бачила цю дитину схудлою, замореною…. Дуже довго набирала його номер, але…… він мовчить. Дуже часто собі уявляю ту мить, коли Ярік повернеться додому. Я боюся зустрічатися з батьками Ярослава, я боюсь дивитися їм в виплакані очі. Після розмов з хлопцями, які ніби то бачили, як він загинув — я десь повірила цьому. Але після розмови з мамою Яріка ( вона впевнена на всі 100, що він живий і що він повернеться додому), я також вірю і сподіваюсь, що скоро ця мить настане. В думках прошу Бога про це.

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также:

    Этим летом на месте заброшенного Зеленого театра в парке им. Шевченко появится экспериментальная Сцена. Там любой желающий сможет свободно отыграть…

    04.05.2017
    76
    Анна Заикина

    В Советском Союзе этот процесс считали чем-то сродни средневековым пыткам. Полиграфолога изображали в виде злобного фашиста, который обвешивал датчиками несчастного…

    11.03.2017
    46
    Анна Заикина

    Дорогою до свого друга межівський різьбяр Олександр Каверін розписує: — Будинок Володимира Чорного схожий на музей, ви такого ще не…

    11.03.2017
    128
    Анна Заикина