Вікторія Тимонова: Сон для журналіста – недосяжна мрія

QGGQ87XvzOcЗ редакцією газети «Наше місто» я і мої самовпевнені однокурсники познайомились першого лютого. Вже другого ми, молоді та перспективні студенти другого курсу, з’явились у той же час, у тому ж місті, аби пройти тритижневу практику.

Першим завданням для переляканої мене та моєї амбітної однокурсниці стало відвідування прес-конференції в ОДА. Тремтячими руками я узяла із собою диктофон та вирушила у призначене місце, не втрачаючи шалених амбіцій. Зі страхами та упередженнями, ми вбігли до просторого приміщення адміністрації після швидкісної 40-ї маршрутки, яка довезла нас ніби депутатів на кортежі. Впевнена у своїх журналістських повноваженнях, ми відчинили двері. І одразу ж власна значимість, як добувачів інформації, досить швидко похитнулась. Охоронець відмовився пускати незрозуміло кого до сесійної зали. Та ще й без посвідчень. Але ми таки змогли розібратися з неочікуваною ситуацію та потрапили на прес-конференцію. Після неї разом зі своєю однокурсницею ми досить вдало, як нам тоді здалося, написали наш перший матеріал, який згодом потрапив не куди-небудь, а у випуск.

У цей день я також помандрувала «кращими» місцями й закутками дніпропетровського вокзалу, аби наздогнати активістів Правого сектора та міліціонерів, які ганяли вуличних торговців. Але це зовсім інша історія… Хоча я так нікого і не наздогнала.

Подальша робота виявилась кропіткою, але ж цікавою, як для нас, жовторотих стажерів. Ми працювали з архівами газети і мені дістався жаданий 96. Ну, випуски цього року були не менш жовтими, ніж наші роти. Там і реклама ворожок, які знімають порчу одним поглядом на фотографію, і репортажі з культових концертів 90-х, і навіть фото спальні президента Росії.

«Чи посипають біля Вашого під’їзду?». Здається, таке просте питання, але ж так складно добути відповідь на дніпропетровських вулицях. Але ж мешканці не налаштовані на діалог із дівчинкою, яка тримає у руках телефон і вже готова зробити декілька кадрів для звітності. Комунікувати з оточуючими й так складно, особливо, коли ти – журналіст-інтроверт. Але доводиться. Також доводиться торсати усіх буркотливі та замкнутих дніпропетровців, аби отримати жадану публікацію. Але з опитувань починається журналістика. Мабуть.

Найскладнішим завданням моєї практики виявилось відвідування прес-конференцій з приводу тендерних закупівель їжі у школи АНД району. Я, беззахисна пташкостудентка, взагалі уяви не мала як про існування закупівель, так і про інші нюанси тих зустрічей. До сьомої вечора я просиділа в редакції, думаючи лише про те, як хочеться спати. Сон для журналіста – недосяжна мрія. Цим себе і втішала.

Останнім завданням мого тритижневого марафону стало відвідування блошиного ринка. У сакральному місці всіх хіпстерів і студентів Дніпропетровська я нахваталась вражень на рік уперед. Але мої блукання під дощем виявилися марними, бо охоронець таки вигнав мене звідти. Фотографувати на барахолці заборонено, тому моя вистраждана стаття, заради якої я прокинулась у неділю о шостій, не була опублікована.

Увесь ранок йшов дощ. Був останній день моєї практики і я прийшла прощатись. Прощатись з невеличким офісом у центрі та з кожною посмішкою на обличчях колег, безжальними прес-конференціями та самовідданою працею. Я сховала документи у рюкзак і з вдячністю пішла. До зустрічі, «Наше місто». Сподіваюсь, ще не раз побачимось.

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также:

    Этим летом на месте заброшенного Зеленого театра в парке им. Шевченко появится экспериментальная Сцена. Там любой желающий сможет свободно отыграть…

    04.05.2017
    76
    Анна Заикина

    В Советском Союзе этот процесс считали чем-то сродни средневековым пыткам. Полиграфолога изображали в виде злобного фашиста, который обвешивал датчиками несчастного…

    11.03.2017
    46
    Анна Заикина

    Дорогою до свого друга межівський різьбяр Олександр Каверін розписує: — Будинок Володимира Чорного схожий на музей, ви такого ще не…

    11.03.2017
    128
    Анна Заикина