Моя книга — моя дитина. Рукопис «Любові на лінії вогню» став даниною пам’яті моїм друзям та побратимам. У блозі я публікуватиму деякі історії, які з’являться у книзі. Книжкові герої — реальні люди. Які досі відчувають усе наче вчора, яким досі іноді болить. Це наша спільна сповідь. Про наше кохання на лінії вогню.
ВЕСІЛЬНА СОРОЧКА
Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючи рук від вишивання. Стібок за стібком — вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові. Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.
Він звичайний коваль. Такий звичайний на перший погляд хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.
Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не було. Насправді ж він належав до того цвіту української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу — полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і тверде плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.
Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жінка до кінчиків нігтів, красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, з-під руки якої народжувалися твори мистецтва.
Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, — багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд із самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив у її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поряд з коханим — то було абсолютне щастя.
Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це селище. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під «ГРАДами» і мінометами. Півтора року — і щодня в очікуванні наступу.
Так гартувалася сталь.
Безперечно, поруч з побратимами, з вірним та надійним плечем завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, який дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це пекло — тому що кожного дня тобі загрожує смертельна небезпека.
Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступаючи через поріг, іде вперед. Не замислюючись і іноді не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити відбитки його пальців.
Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити своїм життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.
Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду — подружнє життя. Він так вирішив.
***
31 липня 2015 року
ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ
Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» — Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.
Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.
Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.
Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.
***
Дівчина з очима янгола, з обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.
Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.
Він так і не викував подружнього щастя, а вона — не вишила другу сорочку. Для себе.
Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.
Він був для неї усім: сонцем, радістю, життям. Не стало Його і не стало сонця й радості, натомість з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня відпустки. Лише раз приміряв і мусив вже їхати, щоб скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.
