45 років тому на Дніпропетровщині знайшли золоту пектораль

Про вченого-археолога, який подарував людству золоту пектораль, у Будинку мистецтв згадували його друзі.

Як зазначила організатор заходу, директор Будинку мистецтв Валентина Слобода, саме Дніпропетровщина стала свідком зоряного часу вченого: у 1971 році в кургані Товста Могила поблизу міста Орджонікідзе він особисто знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту царську пектораль. З нагоди 80-річчя з дня народження Бориса Мозолевського та 45-річчя знахідки пекторалі маємо унікальну можливість згадати про нього і як про автора 60 наукових праць з археології, сотень статей і неперевершених поетичних збірок.

Довга дорога до скіфів

Магістр історії, заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею з наукової роботи, археолог АН України Мирослав Жуковський мав честь знати Мозолевського і працювати поряд з ним.

— На Нікопольщині колишній військовий льотчик з Миколаївщини та випускник Київського державного університету Борис Мозолевський після участі у розкопках кургану з групи Страшної Могили у далекому 1964 році вирішив пов’язати своє подальше життя з археологією, — звернув увагу він. — Згодом очолив одну з найбільших на теренах колишнього Радянського Союзу археологічну експедицію, яка з кінця 60-х і до початку 90-х років ХХ століття дослідила у нас близько 150 курганів переважно скіфського часу.

Борис Мозолевський вивчав історію при свічці. З її допомогою у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешав до життя у науці те, що було чиєюсь живою долею. Він ніби мандрував у часі, мовби наяву бачив минуле, неначе вдивлявся у свою душу й прапам’ять. І йдучи до своєї Скіфії роками, видобував стародавні чаші, келихи, казани, тарелі, глеки… Аж поки не знайшов унікальну пектораль.

Зоряний час прийшов до вченого тоді, коли він не мав ані ступенів, ані звань, був позаштатним співробітником Інституту археології АН УРСР. Він добровільно погодився очолити розкопки кургану Товста Могила, на думку колег, безперспективного.

Знахідка круто змінила долю Бориса Мозолевського. Прибула високоповажна комісія, пектораль оглянули керівники України, зокрема П. Шелест і В. Щербицький. Опала, через яку вчений працював кочегаром, закінчилася: його заднім числом оформили на постійну роботу молодшим (!) науковим співробітником. За окремою ухвалою Борис Миколайович почав отримувати персональну заробітну плату (200 карбованців). Як автора неперевершених поетичних збірок відразу ж прийняли до Спілки письменників України. Та він знову й знову втікав од слави й суєти суєт в українські степи – до Хоминої, Денисової, багатьох інших могил та Чортомлика.

— Я вдячний долі, що був поряд із ним під час розкопок у 1979-1981 роках, мав щастя слухати його розповіді про скіфів, його поезію, — не скривав емоцій Мирослав Жуковський. — Степові простори нашого краю надихали на створення чудових віршів, ще за життя колеги називали його співцем скіфського степу. Всім серцем і душею Борис Миколайович любив рідну землю, був палким патріотом. Невипадково у нашому краї по-особливому відкрився науковий, письменницький та поетичний дар Мозолевського. Тож саме на нашій землі він заповідав розвіяти свій прах. Це була людина широкої душі. І певною мірою пророк, бо ще тоді передбачив, що дні Радянського Союзу полічені.

Цариця була красунею

Товста Могила знаходилась на території Орджонікідзевського гірничорудного комбінату, і його директор Григорій Середа одразу підсилив науково-дослідну артилерію Бориса Мозолевського працівниками та «залізним» оснащенням комбінату. Групу археологів розселили на території бази відпочинку залізничного цеху ОГЗК на 14-й споруді, де зараз і встановлено пам’ятний знак.

Головна камера, місце поховання самого царя, виявилася розграбованою. Але при вході в неї археологи, вже завершуючи свою денну працю, знайшли тайник, не помічений злодіями.

Редактор обласної педагогічної газети «Джерело», дружина Юрія Кравцова, учасника археологічної експедиції Мозолевського, пригадала, що Борис Миколайович був переконаний: розкрадачам, аби дістатись до знахідки століття, не вистачило якихось десять сантиметрів. Він знайшов пектораль, розчищаючи підлогу підземелля, 21 червня о 14-й годині 30 хвилин.

— Борис Миколайович розповідав, що розчищав густий глиняний наплив, який вкривав підлогу, і відчув, як щось дряпнуло палець, — ділиться спогадами Зоя Вікторівна. – Його серце стрепенулось. Обережно відгорнувши глину, побачив, як блиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям зрозумів, що це саме воно.

Під восьмиметровим насипом виявилися не потривожені грабіжниками поховання скіфської цариці і хлопчика, ймовірно, її сина, який лежав в алебастровому саркофазі. У цілковитій відповідності з описом Геродота одяг небіжчиків був обсипаний коштовностями. Цариця лежала в сукні, розшитій золотими пластинками з орнаментами і зображеннями тварин. Шию обіймав масивний обруч-гривна з того ж благородного металу з майстерно виконаними фігурками левів, руки закуті в золоті обручі, пальці у перснях. Висока шапка також була вкрита золотими пластинами. У руках вона тримала дзеркало — магічний предмет для скіфів.

І мені пощастило доторкнутись до вічного

Слухаючи розповіді очевидців, я теж згадала багато цікавого. В той час мій батько Микола Степанович Білий працював машиністом крокуючого екскаватора на ОГЗК. Вранці я збиралася до школи, коли він повернувся з нічної зміни з новиною про цінну знахідку Мозолевського. На царицю з сином декілька днів приїжджали подивитесь жителі міста й навколишніх сил. Поїхали з сім’єю і ми.

Пильно вдивляючись у більшу і меншу купки кісток, я міцно трималась за руку батька і все ніяк не змогла збагнути, через що такий ажіотаж. Всі мої намагання уявити царицю і її сина були марними.

— Борис Мозолевський нам розповідав, що це була дуже красива жінка. Щоб уявити таке, це ж як відчувати давнину треба! – із захопленням ділився батько враженнями з мамою. – Тепер Орджонікідзе буде відоме не лише марганцем. Справжню славу йому скромний археолог приніс. Пишаємось, що й наші гірники доторкнулись до цього відкриття.

Поряд із Мозолевським ми були щасливими

Дніпропетровська письменниця, залужений працівник культури України Людмила Черкашина приїхала тоді до Орджонікідзе як журналіст, аби написати статтю про Мозолевського.

– Він сів верхи на стілець, пильно вивчив мене поглядом і відверто зізнався, що після його критичних віршів на адресу Хрущова з ним багато хто спілкуватись перестав, аби й самим не потрапити в опалу,- пригадала вона. — Та коли зрозумів, що писати я все рівно буду, майже чотири години розповідав мені про себе, експедицію, знахідку. І я відчувала, що він бачить і степ, і скіфів… І сам він у ту мить був схожий на скіфа… А ще дуже любив Борис Миколайович слухати українські пісні. Та коли доходило до його улюбленої «Ой чий то кінь стоїть», просив усіх помовчати і тихо заводив її сам.

Дуже трепетно ставився Мозолевський до жінок. Неабияку увагу приділяв і Людмилі Чекашиній. У збірці «Кохання від початку до кінця» є вірші, присвячені їй. Ще й досі зберігають тепло рук Бориса Миколайовича його листи до нашої землячки. У них він ділився з нею своїми справами і думками практично до останніх своїх днів.
— Відійшов за вічний обрій геній археології і мій великий друг 13 вересня 1992 року. Зими не любив, більше хилився до осені, мовби передчував, що прощатиметься з білим світом саме тоді, коли опадатиме листя… Та він завжди буде жити в серцях тих, хто мав честь його знати. Поряд із ним ми були щасливими. А слова Бориса Миколайовича стали пророчими:

За добро, що я робив на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.

Знахідка століття

Пектораль із Товстої Могили вагою 1150 грамів золота 958-ї проби і діаметром 30,6 сантиметра — нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н. е.
Композиційно три рогоподібні яруси прикраси з’єднані між собою скрученими ланцюжками золотих порожніх трубочок. На кінцях — крихітні литі голівки левів, що тримають у пащах кільця для шнурка, за допомогою якого цар вішав прикрасу на шию.

На знахідку Бориса Мозолевського не раз посягали Москва й Ленінград. Та всесвітньо відомий витвір вдалося відстояти. Тоді заздрісники посіяли чутки, що наша пектораль – копія. Знахідку справді возили до міста на Неві. Там дорогоцінну нагрудну прикрасу відреставрували й зробили з неї три «дублі». Лише обмежене коло фахівців знають, коли демонструється оригінал, а коли – копія.

Та в світлі останніх подій непокоїть інше. Оскільки пектораль знаходиться у музеї скіфського золота на території Києво-Печерської лаври, чи не попливе наша реліквія до «братньої» держави?

Юлія Бабенко, фото автора