Хірург Ярослав Медведик: Після Афгану не міг уявити, що війна прийде і на нашу землю

МедведикНа афганській війні дніпропетровський хірург Ярослав Медведик і уявити не міг, що через тридцять років йому доведеться боротись за солдатські життя в рідній Україні.

Із завідуючим операційним блоком лікарні ім. Мечникова Ярославом Медведиком я вперше зустрілася біля пам’ятника воїнам-афганцям на набережній років п’ятнадцять тому. На традиційну урочисту частину з нагоди виведення військ спізнилась, тож біля монумента застала лише з десяток людей.

— Вибачте, хлопці, що затрималась в дорозі, — мимоволі зірвалося з вуст.

— До пам’яті запізнень не буває, — почула у відповідь.

Тільки тоді й помітила поряд чоловіка з червоними трояндами і запорошеною снігом головою. Здавалося, він шукав у стихії порятунку, ніби сподівався, що почуття і спогади негода може замести… Така вона, десантно-штурмова.

Хоча протягом багатьох років нас із Ярославом Ярославовичем об’єднувала громадська ветеранська робота, розмова для преси ніяк не виходила. Через свою скромність він завжди знаходив привід, аби уникнути її. Цього разу я проявила неабияку наполегливість. І лікар погодився, що з огляду на нинішні події говорити про трагедію війни необхідно.

Ярослав народився на Полтавщині в сім’ї лікарів: батько Ярослав Михайлович був військовим хірургом, мама Марія Семенівна – медичною сестрою. Стати хлопцеві льотчиком, як мріялося з дитинства, завадили проблеми із зором. Та без проблем із золотою медаллю вступив на військово-медичний факультет Горьківської академії. Із майже двохсот випускників курсу всього вісімнадцять отримали розподіл у Німеччину. Ярослав у тому числі.

— Це був 1985 рік, повним ходом йшла війна в Афганістані, тож командир нашого десантного батальйону, який щойно повернувся з Кандагара, спуску не давав нікому, -пригадує він. – Вранці медики нарівні з усіма бігли три кілометри, а в кінці тижня – шість, вивчали мистецтво рукопашного бою, стрибали з парашутом. Так нас комбат вчив виживати, у разі потреби.

Як у воду комбат дивився. Всі ці знання і навики дуже скоро знадобились молодому лейтенанту, який, ніби за іронією долі, після нетривалої акліматизації в Ташкенті та Кабулі потрапив саме до Кандагара, в десантно-штурмовий батальйон.

— Якщо говорити про свої перші враження від Афганістану, то це середньовіччя, чужа мова, культура, віра… Ще й досі чую стукіт молотків у районі кабульського госпіталю. То «двохсотим» вантажем на Батьківщину пакували в труни наших хлопців, — не може стримати емоцій Ярослав Ярославович. – А в тому, що в умовах війни лікарі можуть врятувати не всіх, переконувався не раз.

Виконуючи по декілька діб вкрай складні завдання поряд із пакистанським кордоном, десантно-штурмові групи постійно балансували на межі життя і смерті. Через щільний вогонь поранених і вбитих вертушки забирали лише вночі. А коли приземлитись не було можливості, хлопці несли на собі бойових побратимів скелястою місцевістю десять і більше кілометрів до місця, де це можна було зробити.

— З перебитими ногами чи руками вони за цей час нерідко стікали кров’ю, а від поранень в черево розвивався перитоніт, — говорить лікар. – Одного разу я бійця з відірваною стопою довести до бази не зміг. Васильком звали… Як за соломину, з останніх сил трималися тяжкопоранені за мою руку, маму побачити мріяли. Поки й очі не закриєш…

«Поверніть мені сина!»

IMG_7942
Під час одного з тяжкий боїв, за який Ярослава Медведика нагородили медаллю «За бойові заслуги», нашого земляка контузило, осколками добряче зачепило ногу й руку. Першу допомогу якось надав собі сам. Далі – колеги в госпіталі постарались. Дуже переживав, щоб після операції міг скальпель у руках тримати. Обійшлося, слава Богу.

Коли ж після госпіталю збирався додому, отримав наказ супроводжувати в Україну вантаж «двісті». Це виявилося складніше, ніж запеклий бій. Дивитися у вічі батькам загиблих – найтяжче випробування. Вже стільки років пройшло, а й досі пам’ятає крик матері солдата з Вінниці: «Поверніть мені сина!»

Навіть не здогадувався, що доля в той момент готує для нього ще одне страшне випробування. Як виявилося пізніше, про поранення й операцію Ярослава додому з Афганістану написав своїм рідним його друг. А ті по-сусідськи розповіли Марії Семенівні.

— Через мамине хворе серце я планував їй при зустрічі все обережно сказати, — ледве стримує сльози мій співрозмовник. – А тут ще жахливий збіг обставин… Оскільки батько на той час викладав медицину в полтавському артучилищі, йому разом із курсантами доводилося брати участь у почесному караулі під час поховання загиблих воїнів. Саме тоді, коли я після Вінниці мав супроводжувати двох загиблих до Полтави, нам зателефонували додому з воєнкомату. Батька якраз вдома не було, тож через маму переказали, що з Афганістану везуть хоронити двох солдатів, тож він, як офіцер, повинен бути готовий. Мама, знаючи про мої поранення, зв’язала трагедію зі мною… Одним словом, інфаркт, реанімація… Я встиг лише її за руку потримати…

Другий фронт на полі драм

Після закінчення ординатури Дніпропетровської медакадемії Ярослав Ярославович залишився у нашому місті, працює в обласній лікарні ім. Мечникова вже чверть століття. Колеги і пацієнти цінують його не лише за професійність, а й за людяність, чуйність, готовність підставити надійне плече.

— На афганській війні відбулася переоцінка цінностей, з’явилося розуміння того, що немає нічого важливішого за людське життя, і за нього треба боротися, навіть коли здається, що жодного шансу немає, — говорить лікар. – Та я і уявити не міг, що рятувати солдатські життя доведеться в Україні, що війна прийде на нашу землю… Коли з Донбасу почали везти перших поранених, від побаченого кров у жилах холола, мозок відмовлявся сприймати дійсність. Рани були такі страшні, що медсестри та жінки-анестезіологи навіть свідомість втрачали… Як колись в Афганістані, ми почали сортувати поранених з борту за допомогою маркерів — помічали на руках червоним, жовтим та зеленим кольорами ступінь тяжкості, щоб не втрачати ні секунди. Наш головний лікар Сергій Анатолійович Риженко зумів мобілізувати колектив так швидко й ефективно, що ми практично відразу ж запрацювали як єдина команда, злагоджений організм. Цілодобово, без права на помилку. Мої колеги з нейрохірургії, хірургії, травматології, судинної хірургії та інших відділень робили і продовжують робити неймовірні операції.

Мечниківці у прямому сенсі врятували і виходили більше тисячі вісімсот бійців. У кожного з них своя історія, сім’я. Тож батьки, жінки, діти, сподіваючись на порятунок дорогої людини, чекають від лікарів чуда. І воно трапляється щоразу при оперуванні перебитих хребтів, поранень голови, очей, пазух носа, черева, відірваних рук і ніг. Зіткнулися наші лікарі й з газовою гангреною, пошматованими кулями зі зміщеним центром тяжіння тканинами, «лампасними» розрізами, геморагічним шоком…

— Якось Сергій Анатолійович сказав, що лікарня Мечникова стала справжнім полем драм і горя. Але і трохи радощів від того, коли все виходить, коли рятуємо. За те, що «виходить і рятуємо», пишаюсь нашою лікарнею і колективом особливо, — говорить з гордістю мій співрозмовник. – Коли ми вже почали приймати поранених від медиків військово-польового госпіталю після надання бійцям кваліфікованої допомоги на першому етапі, стало значно легше.

Життям доведено, що спокійніше працювати тоді, коли є надійний тил. Ярославу Ярославовичу в цьому плані пощастило. Лікар-кардіолог лікарні Мечникова Світлана Миколаївна Медведик розуміє і підтримує його як дружина і колега. І син Андрій хірургом поряд із батьком працює. Радує навчанням в аспірантурі Кельнського університету й молодший Ярослав. Та повному щастю, як і в кожного з нас, заважає війна. Увірвавшись у життя українців, вона знекровлює серця, випробовує на міцність. Першими серед штатських у прифронтовій зоні іспити почали складати лікарі.
Повертайтеся додому, журавлі!

Нещодавню у поїзді я познайомилася з сімейною парою зі Львова. Коли вони дізнались, що я із Дніпропетровська, щиро зраділи.

— Ваша лікарня Мечникова стала символом надії і професійності, — майже вигукнула моя нова знайома Олеся. – Як військовий лікар, я можу стверджувати це напевно.

Займаючись подальшою реабілітацією бійців, бачу суперякісну роботу своїх колег. Вже давно хотіла вклонитись мечниківцям за їхні золоті руки і чуйні серця, та все через брак часу до Дніпропетровська доїхати не можу…

Під час розмови з Ярославом Медведиком за Олесю це зробила я. Він знітився, задумливо підійшов до вікна. А мені вже котрий день поспіль не давали спокою рядки з вірша, присвяченого нашим бійцям:

Знову небо знову плаче без упину.
Серце стиснулось, закутане журбою.
Чуєш, брате, пісню журавлину?
Не усі повернуться весною…

Вже за мить погляд Ярослава Ярославовича був спокійним і рішучим. Ніби в унісон з моїми думками, на прощання твердо додав: «Наші хлопці мусять повернутися живими!»

Юлія Бабенко, фото автора.

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: