Оксана Забужко: Дніпропетровськ здавався мені «проблемнішим» од Донецька

Фото: gazeta.ua

Фото: gazeta.ua

Відома письменниця написала колонку про падіння Петровського. Публікуємо її без змін.

Час признатись: Дніпропетровськ завжди, ще від радянських часів, здавався мені «проблемнішим» містом од Донецька. Спільного між ними таки багато: обидва — печальні монстри-байстрюки індустріалізації радянського (кріпацького) типу, а така індустріалізація за два-три покоління паралізує громадську волю, формуючи в населенні, «закріпленому» за підприємствами, глибокий і трудновиліковний патерналістський комплекс — звичку слухатись начальства та сприймати його за своєрідну «силу природи», наділену владою як карати («щоб порядок був»!), так і годувати («роздавати» зарплату та соцблага), і обов’язково — захищати (показові тут, здається, ніким із соціологів досі не проаналізовані настрої по палаючих містах весни 2014-го: Харків — не менший, здавалось би, індустріальний центр, і до того ж «оголене» прикордонне місто, але я ще від жодного харківця не чула, ніби тоді «Гепа спас город», — а от дніпрян, переконаних, що завдячують миром у своєму місті «лічно товаріщу Коломойскому», зустрічала не менше, ніж донеччан, які в трагедії свого досі винуватять, так само «лічно», Ахметова — що «не захистив», і жодного «масштабування» така картина світу не передбачає: ось це й є мислення, кажучи словами Хвильового, не «горожан», а «фабричних»).

«50 відтінків чорного»

І хоча на позір у Дніпра-Кодака-Катеринослава-Січеслава начебто мало би бути більше шансів «стати європейським містом» — завдяки непорівнянно довшій історичній пам’яті (заціліла «пам’ять каменю» — далеко не останній фактор відпірности будь-якого міста перед загладою окупації, хто не вірить — спитайте пражан!), і навіть архітектурно, за способом організації простору, Дніпро ще будувався «по-європейськи» (його «дзеркальна копія» — Гельсінкі — наочний приклад, як таке місто може виглядати у вільній країні!), тоді як бідолашна Юзівка так і лишилася «посьолком вздовж дороги на шахту», тобто зразком уже суто російського містобудування, — але, як у відомому анекдоті, «єсть нюанс»: Донецьк усю дорогу по-простацькому рубав вугілля, Дніпропетровськ — постачав «оборонку» й до 1987 року був «закритим містом». А ментальність «закритого міста», складеного з засекречених «предприятий союзного подчинения», — читай, розрослої до розмірів мільйонника сталінської «шарашки» — це хвороба не на одне покоління, особливо коли її не лікувати.

Простіше кажучи, якщо від «донецького кітчу» завжди відгонило гопотою — непраними тренінками, засмальцьованими картами й «махачами» в темних завулках, — то від дніпропетровського — гебнею: «першим відділом», кабінетними «договорняками» й презирливою ухмилкою на керівних губах: «Что нам Киев, не Москва ль за нами!». Воно, звісно, що гопота, що гебня — лиш два обличчя організованого криміналу (а між ними ще «50 відтінків чорного»!), але стилістична відмінність була, й збереглась і після 1991-го, розлита в десятках побутових дрібниць, — і під час виступів перед читачами у великих залах я теж її завжди відчувала (у письменника свої «інструменти заміру» температури великих і малих соціальних груп, і ще Камю недарма радив, щоб зрозуміти чуже місто, неодмінно побувати в міському театрі, — а коли ти ще й не серед публіки, а сама на сцені, ефективність такого експерименту зростає в рази).

Якщо в довоєнному Донецьку публіка збиралась — на літературний вечір («встреча с писателем» сама по собі була подія, нечаста в міському пейзажі!), то в Дніпропетровську, що до війни, що нині, — саме «на український захід», нарочито, як на політичну маніфестацію: так де-небудь у канадській чи австралійській діаспорі «на українське» йдуть не тому, що цікаво, а тому, що «патріотично», і цей «ефект ґетто», «мобілізованої загроженої меншини» лишав відчуття куди непробійнішої «твердині совка», ніж всіма ославлений у такій якості Донецьк. Мимоволі пригадувались — і Брежнєв зі Щербицьким та всім сонмом «пролетарських інтернаціоналістів» («всесоюзная кузница кадров»!), і те, що саме тут була «столиця» одного з найтяжчих злочинів проти людства в ХХ столітті — радянської каральної психіатрії (знаменита Дніпропетровська психушка, цей символ абсолютного й безпросвітного аду, колись обов’язково займе своє місце в підручниках світової історії в розділі «Експерименти над людьми» — на одній сторінці з Аушвіцом та південноафриканським Грефсвельдом). А в таких місць, що називається, «погана карма» — особливо якщо її «не чистити».

Словом, виглядало на те, що Дніпропетровськ усі роки незалежности продовжував зберігати скорчену позу радянського «закритого міста» — міста, пригнобленого й запечатаного, як чавунною лядою, державним терором. Чи був це тільки «фантомний біль» (так звана «травма другого покоління»), чи ще й «підігрів» од якихось, невидимих аутсайдеру, місцевих реалій — судити не мені, але починалось це торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота — таки з вокзалу: з того самого пам’ятника Петровському. Тільки-но зійшовши з поїзда, ти одразу, мов провалюючись у часі на 80 років назад, навіч бачив — «чия власть», і «хто тут хазяїн»: ті самі, що прийшли сюди взимку 1919-20 років. Ті, що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували, щоб і познаки не було. Ті, що вбили мого улюбленого тутешнього уродженця, великого письменника (настільки, наскільки взагалі може бути великим романіст у 34 роки!) Валер’яна Підмогильного, і знищили його рукописи, й на 60 років «запечатали» ім’я. Тому що це була їхня робота — нищити, і це єдине, в чому вони були професіоналами. Все інше, що вони робили на цій землі з кількома поколіннями її населенців, було більш або менш похідним від цього основного вміння.

Є в нашому знанні про себе як спільноту й про те, як ми опинились там, де тепер «маємо, що маємо», одна, здається, геть неторкана тема — це доля так званого «українського комунізму» (насправді — потужного й масового, в перших декадах XX віку, українського лівого руху): саме того, що був знищений більшовиками. Але перш ніж знищити, вони його професійно, «по-гібридному» від’юзали — щоб українські політичні еліти лівого напрямку (ті, котрі не виеміґрували на Захід після поразки УНР) допомогли прийшлим «Гіві-Моторолам» «замирити» цей чужий і непокірний край, де кожен дядько тримав на горищі обріза (читайте «Повстанців» Підмогильного!) й чхати хотів на Радвладу з усіма її «продразвьорстками» (кадрів місцевого походження, «захарченків і плотницьких», то пак, перепрошую, «петровських і чубарів», у керівництві КП(б)У було на порядки менше, ніж нині на ОРДіЛО, — на пальцях перелічити! — а на самих багнетах, як відомо, жоден окупант довго не всидить).

На «замирення» України пішло 10 років (1923-1933), і цей період ми й називаємо то «непом», то «українізацією», то «Розстріляним Відродженням», хоч годилось би — політичною війною: всі ті 10 років вона точилась люто й запекло, і вже сама поява СРСР як наддержавногоутворення (а не «Росії з національними автономіями», як відпочатку наполягав Сталін!) — це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу — українських «боротьбістів» та їх очільника, Василя Еллана-Блакитного (то був узагалі доленосний для всієї нашої підрадянської історії чоловік — у незалежних країнах біографії таких діячів стають бестселлерами й блокбастерами). «Боротьбісти» погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені, що зможуть реформувати її «зсередини», «масою», й так зберегти за радянською Україною самостійність, — і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. У 1920-ті Еллана ще відкрито називали в партійній пресі «фундатором СРСР». Сьогодні як політика його не згадують зовсім — за широкою спиною «всеукраїнського старости»-голодоморника українцям лишилась у полі зору з усієї їхньої буремної історії одна-єдина традиція «політичного керівництва» — та, котра от уже 90 років затверджується в Москві: так би мовити, ОРДіЛО форевер.

За символічний маркер нашої поразки в тій першій російсько-українській війні заведено вважати подвійне самогубство під час Голодомору двох провідних українських комуністів — Хвильового і Скрипника. Станом на 1934 рік Україна була повністю «зачищена» від основних своїх «незалежницьких» сил — політичних та культурних еліт і «вільного фермерства» (селянства). Столицю можна було переносити в доти ворожий («петлюрівський») Київ. І ось тоді в «розжалуваному» зі столичного статусу Харкові відбулася ще одна, менш відома, але не менш символічно-знакова подія — вночі, тайкома, «невідомі» скинули пам’ятник Василеві Еллану (не простив Сталін небіжчику свого програшу в 1923-му!). Під «українським комунізмом» надалі стали розуміти винятково те, що насправді було колоніальним анклавом кремлівської влади — «кузницу кадров», від Григорія Петровського аж по Петра Симоненка включно.

Про поразки й перемоги

До чого я це все нагадую? До того, що мені геть байдуже — хто, чому і наскільки вдало організував знесення пам’ятника в Дніпрі, й досі «запечатаному» іменем нашого «першого ОРДіЛОвця». Не хочу нікого образити, але в цій ситуації виконавець взагалі неважливий (як уже написали в соцмережах, «Вважайте, що це зробив я!» — і я готова підписатись під цією заявою). Це історична подія в жанрі «чистої семіотики» — культурно-символічна. Бо з погляду семіотики жодної різниці між «свіжим» пам’ятником Сталіну в ОРЛО та «несвіжим» пам’ятником Петровському в Дніпрі — немає: обидва є «владними мітками» окупаційного режиму. Обидва ґлорифікують, «увічнюють» і програмують українську поразку в тій «великій гібридній війні», що почалася в 1918-му, не припинилась і після 1991-го, а в 2014-му вийшла на третій (якщо рахувати разом з періодом УПА) «гарячий» тур. І всі «обурення актом вандалізму», коли таких міток позбуваються, — це тільки інший спосіб прокричати «Путін, пріді!».

Якщо ми переможемо — всі наші минулі поразки, з Голодомором включно (sic!), для наших внуків і правнуків у майбутньому стануть «тактичними». Уроками для засвоєння, як у всіх успішних націй. А щоб перемогти, набоїв і гармат недосить — треба ще вийти з нав’язаного нам, за чотири покоління, окупаційного дискурсу, який усією своєю тотальністю, від пам’ятників убивцям до кожного «так исторически сложилось», щодня й щомиті велить нам згодитись на поразку. Так ось, у Дніпропетровську зробили для такого визволення рішучий крок. Зсунули ляду.

Тож скажімо просто, всією соборною Україною: good bye, Petrovski! Привіт, Дніпро!

За матеріалами DW

Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: